Партії _партійні_системi

Оцінюючи результати останніх адміністративних виборів, представник лівих сил, мер м.Рима Ф. Рутелли заявив, що опозиція програла, тому що політика складається лише в тому, щоб говорити "немає". Лідер "Комуністичного відтворення" Ф. Бертинотти відзначив, що без голосів прихильників його партії "лівий центр" не зміг би утримати першості: різні результати в Туріні і Мілані (в останньому з них "Олива" відмовилася від співробітництва з КВ) ясно це підтверджують. Водночас спостерігачі констатували, що участь виборців у виборах у другому турі голосування було досить низьким і склало на 17 час. 11 травня усього лише 33,1% (у порівнянні з першим туром, коли на той же час проголосувало 39,1% виборців, індекс участі зменшився рівно на 6%).

Коментуючи зі своєї нью-йоркської квартири результати цих виборів, політолог Джованни Сартори підкреслив, що не існує зв'язку між результатами локальних виборів і електоральних преваг італійців під час загальнонаціональних виборів. Він вважає також, що між проведенням реформ державних інститутів у країні і минулих локальних виборах немає ніякого логічного взаємозв'язку, а самі результати виборів спроможні впливати лише на психологічно слабких політиків.

Отже, Італія переборола визначений етап переходу від однієї форми демократії до іншої, що не починався дотепер у жодній іншій державі світу. Можна вже підвести проміжні результати цього своєрідного переходу, хоча країна усе ще знаходиться як би в плаванні, відийшов від одного берега і поки що не діставшись до іншого, не знайшовши бажаного твердого грунту під ногами.

У 90-е роки в Італії тричі проходили загальнонаціональні парламентські вибори й італійський виборець чуйно й у дуже різкій формі реагував на спроби перебудувати постарілий будинок сформованого після Другої світової війни демократичної республіканської держави. Головним результатом перших із них, виборів 1992 р., можна вважати крах функционувавшій на протязі майже піввікового періоду старої партійно-політичної системи. З новою, висунутими сучасністю задачами забезпечення ефективної роботи державних структур вона не змогла справитися, утратила довіру виборців і змушена була піти в небуття. У країні усе наполегливіше заговорили про перехід до Другої республіки з більш зробленим державним устроєм.На виборах у березні 1994 р. італійці користувалися новими правилами, створеними в результаті проведення виборчої реформи 1993 р. Розрахунок традиційних партій на зміцнення свого впливу цілком не виправдався. Мало хто з італійців побажав заплигнути на сходинку поїзда, що пішов у минуле. Потерпілу невдачу партіям нічого не залишалося як збирати сили і чекати часу свого реваншу, використовуючи неминучі "помилки перемігших політичних конкурентів у справі перекладу країни з одних рейок на інші. Традиційні партії і їхні спадкоємці намагалися мінімізировати перемогу нових партій і прямувань правого відтінку, стверджуючи, багато в чому справедливо, що ті не справляться з висунутими життям серйозними проблемами. Варто констатувати, що вибори 1994 р. і прихід до влади правих сил означали безсумнівний крок уперед надалі розвитку процесу переходу від Перший до Другої республіки.

По-перше, був нанесений остаточний удар старій партійній системі, від якого вона так і не змогла оправитися.

По-друге, вибори показали, що артикуляція політичних і соціальних інтересів італійського населення зробилася набагато більш правдоподібною, ніж це було при Першій республіці.

По-третє, праві партії стали такою же визнаною частиною політичного істеблишмента країни, як і традиційні партії, що ввійшли в нього півсторіччя тому в результаті перемоги сил антифашизма. Стало ясно, що ідеали антифашизма стираються, вони вже не займають у житті нових поколінь того місця, що займали в розумах людей, що винесли на своїх плечах ваги війни і важкого повоєнного відновлення. Попросту говорячи, замінилися пріоритети політичної культури італійців, а традиційні партії здебільшого умудрилися цього не зауважити, за що і були жорстоко покарані зникненням із політичної арени.

У той же час, голосуючи за ліві партії, як це трапилося на виборах у квітні 1996 р., рядовой італійський виборець висловив довіру тим, хто в умовах, що змінилися, намагається відстояти принципи соціальної держави, зм'якшити неминучі соціальні витрати при переході на новий етап розвитку постіндустріального інформаційного товариства. Він показав, що швидко розчарувався в неопопулістській демагогії, не захотівши прийняти на себе (до того ж запропонований правими силами) вантаж реформування економічних і інших підвалин із метою проведення структурної перебудови економіки, товариства і державних інститутів. У виборчих превагах італійців у середині 90-х років були присутні всі ці елементи, і вони усвідомлено реагували в такий спосіб на залишившиєся на їхню частку негаразду останнього часу.

Якщо задатися питанням, у чому ж усе-таки полягає своірідність Другої республіки, що створюється нині, у відповіді на нього коштувало б згадати таке. Після краху колишньої політичної еліти і політичних інститутів очолювалися, що нею головних, товариства, самим життям була висунута задача створення на місці попередніх структур нової, менше суперечливої системи політичного керування країною. Прийняті правила виборчої системи сприяли несподіваному для багатьох успіху нових і деяких старих, що не колись доступу, політичних угруповань правого флангу італійської політики. Цей факт продемонстрував, що в італійському товаристві відбулися глибокі перерви. Ідеологічні установки, що діяли раніше, головним чином антифашизм, на основі котрого і була створена після війни республіканська Італія, виявилися вихолощеними і втратившимим вплив. Саме товариство піддалося значним соціальним перервам, і ті сили, що підтримували раніше традиційні партії (наприклад, що займали в превагах виборців три перших місця - ХДП, ИКП, ИСП), слабшали і поступалися місцем новим, що виникнуло і зміцнілим у ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть.