Партії _партійні_системi

2)забезпечення стабільності урядів;

3)деполітизація судових органів і контроль над їхньою діяльністю з боку парламенту;

4)реформа ізбіркового закону з тим, щоб малі партії змогли почати процес об'єднання в більш впливові політичні організації (малися на увазі застосувати в майбутньому п”ятивідсотковий бар'єр, що існує в інших країнах, наприклад, у Німеччині або теперішньої Росії).

Соціалісти вважали, що корені некерованості країною - у структурних деформаціях інституціональної системи. Німецький дослідник В. Меркель сумував ці підходи лідерів ИСП у такий спосіб: "Партії не управляють, тому що займають інститути; інститути у свою чергу страждають від відсутності незалежності стосовно партій; партії відбивають фрагментарність товариства, представляючи лише часткові суспільні інтереси замість того. щоб об'єднати їх і перетворити в органічну урядову політику. Щоб вийти з цього порочного кола, відповідно до соціалістів, було необхідно провести реформу центральних політичних інститутів, якими є виборча система, парламент і уряд". На думку соціалістів, багатостороння криза італійського товариства не повинний був призвести до демонтажу соціальної держави. Вони пропонували перетворення, спрямовані на його модернізацію. Необхідно було провести "очищення" соціальної держави від усього дегенеративного, що находились у його структурах, перейти до "кращого керування".Все це пропонувалося соціалістами до того, як їхній лідер одержав посаду прем'єр-міністра і зберігав його протягом самого тривалого в повоєнній історії періоду (йому дійсно вдалося утриматися у влади рекордний для Італії термін, як-от із серпня 1983 р. по червень 1986 р. - 1058 днів). Кракси вважає, що час перебування його уряди у влади "було, можливо, самим удалим для повоєнної Італії". Проте, хоча формально уряд очолював соціаліст, якогось зміни в системі влади ХДП, що панувала в Першій республіці, не говорячи вже про зміни, що стосуються політичних інститутів, не відбулося. Як прем'єр-міністру Кракси, так і парламентським структурам, що створювалися під запропоновані соціалістами проекти (наприклад, комісії під керівництвом Боцци), мало що удалося втілити в життя. Водночас імпульси, внесені в політичне життя соціалістами й іншими зацікавленими в реформах силами, згодом у 90-і роки викликали лавіну, під яким по іронії політичної долі виявилися поховані і самі її ініціатори, причому не тільки малі італійські партії (котрих також не влаштовувало панування ХДП і повне домінування в опозиції ИКП), але в остаточному підсумку і сама ИСП.

Аналіз причин краху Першої республіки не може проводитися без обертання до питання про систему фінансування італійських партій. Ця система відвіку викликала дорікання, але по суті своєї мало відрізнялася від існуючих в інших країнах. Проте вона дала збої, коли до кінця 80-х - початку 90-х років підкуп і корупція досягли настільки жахливих розмірів, що перевантажений скандалами човен італійської політики не витримав і перевернувся. "У Італії феномен нелегального фінансування політики не є феноменом, що народився лише в 80-і і наступні роки, - пише знавець закулісних угод Б. Кракси. - Фінансові засоби для підживлення політичної діяльності, її постійної структури підтримки, пропагандистських і передвиборних кампаній завжди відшукивались відповідно до критеріїв, що найчастіше виходили за рамки легальності". Головними джерелами фінансування були державна і приватна індустрія. фінансові й економічні групи, кооперативне прямування, асоціації, що об'єднують значні фірми в сферах виробництва, торгівлі і послуг, що конкурували у фінансуванні політики і політичні діячі "у постійній або непостійній формі", із нагоди проведення виборчих кампаній "у виді прямої або непрямої підтримки". Весь накопичений у демократичному житті республіки досвід змушує з всією очевидністю укласти, що породжене все це було сукупністю існуючих економічної і політичної систем, тісно переплетених між собою, резюмує Кракси.

Органічний порок старої системи Першої республіки полягав у тому, що вона спиралася на тверде панування на політичній арені єдиної партії - ХДП. Ця обставина вже саме по собі заходило в суперечність із принципами демократії, що розуміють чергування у влади альтернативних політичних сил, перетворившись у перманентну хибу системи, її "аномалію" у порівнянні з політичними системами інших демократичних країн. Італійська демократія часів Першої республіки виявився "недосконалої", тому що всі антикомуністичні сили, що збирала навколо себе, ХДП була її беззмінним лідером і не мала рівноцінного партнера опонента, убраного легітимною санкцією виборців. ИКП, незважаючи на близькість досягнення цієї цілі наприкінці 70-х років, так і не вдалося в ту пору учинити корінної поворот і створити уряд лівої альтернативи. «Починаючи з моменту створення республіки атавістичний порок італійської аномалії був пов'язаний із холодною війною ідеологічним протистоянням між цими двома партіями, що перетворювало їх не просто в супротивників, а в смертельних ворогів, у силу чого вони не могли бути альтернативою друг другу. З падінням Берлінської стіни і перетворенням комуністичної партії в партію демократичних лівих сил..., що у багатьох європейських країнах неодноразово брали на себе урядову відповідальність, можна думати, що наступає момент, коли Італія зможе, нарешті, стати нормальною країною", - справедливо підтверджував Н. Боббио наприкінці 1993 р. Однак з”явившимся надіям, що у початку 90-х років, призначено було здійснитися не відразу. Країна повинна була пройти крізь черзі подій, що цілком змінили образ її політичного життя.Отже, вирішальний момент кризи партійно-політичної системи наступив на початку 90-х років, що було викликано не тільки внутрішньополітичними причинами, але і значною мірою зовнішніми чинниками - падінням режимів так називаного реального соціалізму в Східної Європі. Італійська "блокована демократія" зненацька почала рухатися. Усунення конфлікту, що тривався десятиліттями, загострення економічної кризи в країні, що прогресує утрата впливу політичних субкультур, що вибухнули політичні скандали, що розкрилися афери з хабарями величезних розмірів, у які виявилися втягнути партії і їхні лідери, призвели до радикальної кризи легітимації традиційних партій і викликали політичний землетрус. Останні парламентські вибори періоду Першої республіки, що відбулися в 1992 р., відбили розклад політичних сил Італії, що інерцйно існувала починаючи з першого повоєнного років. Утворені унаслідок виборів кабінети спочатку соціаліста Д'Амато, що потім був голови центрального банки країни К.А. Чампи по істоті продовжували лінію попередньої п”ятипартийної коаліції під верховенством ХДП. Заявлене в їхніх програмах проведення конституційних реформ, яким належало змінити образ італійських політичних інститутів, так і залишилося по суті справи лише декларацією. У своєму обертанні до нового парламенту 28 травня 1992 р. президент країни Оскар Луиджи Скальфаро запропонував утворити Двопалатну комісію (Comisione bicamerale), що включає в себе всі політичні сили країни, "із метою глибокого й органічного перегляду Конституційної хартії". Відзначимо, що згодом цей проект був реалізований і "Бикамерале" діє дотепер, проте без суттєвих результатів.