Місце Протестантизму В Національно-Культурному Русі XVI - першої половини XVII ст. (література і наука)

Серед учених-социніан були українці, вихідці з українських земель, особи, життя яких безпосередньо пов’язане з Україною. Це, передусім, волинський шляхтич Євстахій Кисіль (XVI-XVII ст.), автор грецьких перекладів книги Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа” (Франкфурт-на-Одері, 1626) та підручника з граматики Яна Амоса Коменського (Амстердам, 1642 і 1649)42. Найбільш відомий Кисіль як автор полемічного твору “Антапологія”, написаного польською мовою (опублікованого під псевдонімом Геласія Діпліца) у відповідь на “Апологію” Мелетія Смотрицького. У праці Смотрицького обґрунтовано ідею унії православ’я з Римом, вміщено антипротестантську полеміку, звинувачено православних у співробітництві з протестантами, викрито “єресі” Стефана Зизанія, Клірика Острозького, Ортолога;основний пафос критики спрямовано проти Христофора Філалета. Твір Кисіля, покликаний заперечити засади “Апології”, вийшов 1632 року у Ракові або у Кракові (місце друку остаточно не з`ясовано) і був присвячений Петрові Могилі.

Аналіз змісту “Антапології” дозволяє зробити висновок, що Євстахій Кисіль виховувався у православному середовищі й попри свої аріанські переконання був духовно зв’язаний з рідною культурою. Він неодноразово висловлює на сторінках твору жаль з приводу її занедбання, закликає “панів-мужів” забути розпусне життя, “котре довело нас до такої простоти”43. Відстоюючи право Христофора Філалета боронити православну церкву перед пропаґандистським наступом католицизму, Кисіль пише: “Чому ж нам не радіти захистові істинної віри єретиками та іноді не користати з цього захисту?.. несправедливо звинувачувати наш народ у тому, що захисником віри є людина, у якихось відношеннях відмінна від нас?”44. При цьому автор намагається виступити захисником не лише Філалета, а й усього православ’я. Кисіль підтримує Філалета — протестанта, котрий прагне прислужитися українцям в обороні своєї віри. Мелетія Смотрицького (який на той час перейшов у греко-католицизм) автор натомість звинувачує у забутті рідної віри.Арґументуючи свій критичний пафос, Євстахій постійно звертається до творів православних авторитетів (до речі, й аналіз “Апокрисису” здійснює саме на прикладі руськомовного, а не польського видання), демонструючи ґрунтовну обізнаність з літературно-церковною традицією, з православним ученням. Не лише Філалета, а, мабуть, і себе самого мав Кисіль на увазі, коли писав: “Це саме і є важливою ознакою ґрунтовності віри руського народу, що навіть ті, котрі не належать до неї, здатні перемагати людей, які не припиняють нападок на його віру, і перемагати грецькими доказами”45. Підтримував він Філалета насамперед у тих питаннях, котрі хвилювали православного читача і водночас, на думку полеміста, могли зацікавити його у протестантському вченні. Так, Кисіль поділяє православне розуміння євхаристії, ретельно обґрунтовує обов’язковість участі у ній мирян під обома видами46. Тобто акцентує на розходженнях православних з католиками і на спільності перших з протестантами.

Подібний прийом використав Кисіль й при розгляді церковного життя. Як і Христофор, він відстоював право мирян на участь у церковних справах, виборі пастирів, вияві самоініціативи47. Однак як протестант не зупинився на цьому, пропонуючи радикальніші нововведення: право мирян мати власні судження у питаннях віри48. Щодо “єретичних” поглядів Філалета, на чому особливо наполягав Мелетій Смотрицький, то Євстахій не вбачав у них нічого “супротивного православ’ю”. “Хай не сподіваються, що руський народ відмовиться від думок Філалета, перш ніж буде доведено, що ці думки неістинні. Але довести їх неістинність навряд чи вдасться і наймудрішій людині”49.

Отже, виступивши у ролі захисника православ’я, Євстахій Кисіль так і не спромігся приховати справжніх переконань. У творі у завуальованій, а часом — і неприхованій формі розкривається протестантська позиція автора. Він, наприклад, доводив: єпископський ступінь не вищий за пресвітерський50, що у зародку містило ідею загального священства віруючих. У розв’язанні спірних питань віри і культу Кисіль закликав звертатися не до церкви та ієрархії, а до Біблії та власного розуму. При цьому пропонував читачеві пильніше придивитися до учень, котрі звикли вважати “єретичними”, адже не все в них неістинне. “Якщо ж, за словами Апології, Апостоли Павло та Іоанн навчать руський народ, у тому числі мирян, котрі становлять більшість руського народу, перевіряти єресі та хиби, ... а перевірка не може бути здійснена без суджень, то кому із розсудливих не зрозуміло, що виголошувати судження про різниці у вірі не тільки дозволяється, а є обов’язковим для людей світських? Як же шляхетський стан зможе очистити віру від єресі, не розмірковуючи, що є віра і що єресь”51. У полеміці з Мелетієм Смотрицьким щодо слів Ісуса Христа про камінь Кисіль пише: йдеться не лише про Петра як засновника церкви, а й про інших апостолів. “Блаженний Авґустин також не припускав, що Христос назвав тільки Петра каменем, а між тим себе єретиком не вважав”52. Протестантська позиція автора “Антапології” стала одразу очевидною. Не випадково, незважаючи на присвяту, Петро Могила після виходу твору наказав спалити весь тираж53.

Взагалі постать Євстахія Кисіля поки що малодосліджена у вітчизняній історіографії, хоча він виконував суттєву роль у житті социніанських громад в Україні. Був ректором школи у Киселині, а перед тим — учителем у Ракові. Знав декілька європейських мов, греку і латину. Разом з П. Стоїнським та І. Шліхтинґом входив до редакційної колегії польськомовного видання Нового Заповіту. В останні роки життя (середина 50-х років XVII ст.), перебуваючи на посаді вихователя у маєтку Мартіна Любенецького на Волині, працював над перекладом “Християнської конфесії” Іони Шліхтинга українською мовою (твір не зберігся)54.