Місце Протестантизму В Національно-Культурному Русі XVI - першої половини XVII ст. (література і наука)

Для протестантського ученого не існувало абсолютних авторитетів — і він піддає критичному розглядові чимало біблійних перекладів попередників. Для нього і біблійний текст — не абсолют. Біблія — Слово Боже, що виклали звичайні люди, котрі можуть помилятися. У багатьох текстах і перекладах Нового Заповіту, що дійшли до XVI ст., Будний знайшов помилки, перекручення, сумнівні твердження. Акцентуючи на застосуванні розуму при дослідженні Святого Письма, Будний вважає за можливе відкинути все, що, на його думку, у текстах неістинне, помилкове, зосередивши увагу на безперечних свідченнях Христа та його учнів. На думку ученого, людина не лише здатна осягнути глибину Біблії, вона може втручатися у зміст, роблячи його досконалішим, істиннішим, очищенішим від часових архаїчних напластувань, позбавленим перекручень. Тобто протестантський принцип автономії людського розуму Будний спрямовував до логічного висновку про свободу особи в пошуку істини і навіть власних можливостей творення істини.

Мислитель застосував історико-логічний підхід до оцінки і розуміння біблійних текстів, який доповнював і філолого-семантичним аналізом. Здійснюючи переклад Нового Заповіту, він пропонував водночас радикальніше тлумачення його окремих віршів. При цьому викинув із текстів саме те, що, на його думку, не відповідало достовірному знанню людини і здоровому глуздові. У вступі до перекладу Будний, зокрема, писав: “Є багато нерозумних людей, які читають Святе Письмо, інші його навіть викладають, але змісту не розуміють”5. Важливим принципом пізнання Божественної істини, а через неї — світу і самої людини, він вважав сумнів. “Необхідно піддавати випробуванню все, з чим ви маєте справу. Інакше ми не тільки не позбудемося хибності, але ще більше піддамося їй”6. Будний переконував, що людина не повинна сліпо сприймати і саму віру. Сила переконань залежить від їх перевірки буденним життям, постійних доказів у реальній дійсності.

У творі “Про головні засади християнської віри” мислитель відтворює цей, покладений в основу протестантської доктрини, принцип в епіграфі, взятому із Біблії: “... і слова прийняли з повним запалом, і Писання досліджували день-у-день, чи так воно є” (Дії. 17. 11). Сформований на основі ренесансного скептицизму, принцип сумніву спрямовувався проти схоластичних методів релігійно-етичного мислення, проти авторитаризму і догматизму. Значна роль в його утвердженні належала сучасникам Будного — філософам епохи Відродження Е.Роттердамському, П.Раме, М.Монтеню, П. Шаррону. Значне місце посів цей принцип у філософії Д.Бруно, Ф.Бекона, П. Гассенді, Г. Галілея. Р. Декарт утвердив його як фундаментальний у філософії Нового часу. Принцип “піддавай усе сумніву” рельєфно виступив у філософських поглядах Г. Сковороди7.Вагоме місце у спадщині Симона Будного посіли й суспільно-політичні праці. Наприклад, полемічний твір “Про світську владу” (1583), де він підтримує погляди польського гуманіста Андрія Фрича Моджевського (1503-1572). Останній, продовжуючи лінію Яна Остророга, у своєму трактаті “Про удосконалення Речі Посполитої” (опублікований 1577 р.) гостро критикує концепцію Божественного походження права, систему теократії, наполягає на рівноправності всіх соціальних верств перед законом, на відповідальності уряду перед громадянами. Прагнучи проґресивних соціально-економічних перетворень, він змальовує суспільство без рабства і поневолення.

Подібні ідеї розвивав й Симон Будний. І хоча він не піднявся до сміливих висновків та узагальнень Моджевського, обмежуючись тільки поверховою критикою феодального ладу, у його творі також міститься чимало прогресивних соціальних ідей. Він засуджував несправедливі, загарбницькі війни, виступав за демократизацію церкви і гуманізацію суспільних відносин. Особливо гаряче відстоював Будний принцип віротерпимості. У справах віри, на його думку, повинна панувати повна свобода — для вчених і простих людей, для вчителів і учнів, для пастирів і пастви, для багатих і бідних8. Тому вважав ганебним переслідування католиками лютеран, лютеранами інших протестантів, засуджував організоване Кальвіном аутодафе Міґеля Сервета. Таку позицію Будного високо оцінили вже сучасники. На думку автора полемічного твору “О образех, о кресте, о хвале Божей...” (1602), після Сервета його боротьбу з церковною владою продовжили Г. Бландрата і Л. Социн, “а у Литвъ Будный, а в Люблинъ Чеховичъ”9.

Гуманістичну лінію у теологічних і соціально-етичних поглядах розвивав Мартін Чехович (1532-1613), діяч протестантського руху в Люблінщині, Берестейщині та Підляшші. Представник лівого крила антитринітаризму, він висунув радикальніші соціальні погляди, яким надавав форму есхатологічного (есхатологія — вчення про кінець світу) вчення. У творі “Християнські бесіди” (1575) Чехович змальовує світ у знайомій вже богомільсько-дуалістичній проекції — як два протилежні начала. Перше з них — світ антихриста, в якому уособлюється феодальний лад і панівна католицька церква; друге начало — світ знедолених і гнаних, але справжніх послідовників істинного вчення Христа. Між ними точиться постійна боротьба, що зрештою закінчиться загибеллю “царства сатани” і перемогою “вірних дітей Божих”. В образі “дітей Божих” Чехович виводить своїх єдиновірців10.

Майбутнє справедливе суспільство постає у працях Чеховича як традиційна для єретичних футурологій модель Царства Божого на землі, де пануватиме всезагальна рівність і справедливість, не буде ні панів, ані підданних, ні начальників, ані підлеглих. Єдиним господарем стане Христос. Мартін Чехович був рішучим противником кріпосництва і експлуатації. У 1582 р. він звернувся з листом до маґната Яна Кішки, намагаючись переконати його відмовитися від своїх володінь і дати свободу підданим.