Місце Протестантизму В Національно-Культурному Русі XVI - першої половини XVII ст. (література і наука)

Відомий социніанський поет Речі Посполитої — Збіґнев Морштин (1628-1689), син Юрія, володаря декількох убогих фільварків на Підгір’ї Карпатському, активний учасник військових подій під час Визвольної війни. У 1650 р. з дипломатичною місією польського короля приїжджав у Київ, через рік — до Лупула, господаря молдавського, у 60-х роках — до Львова. Обіймав певний час посаду мечника мозирського. Після одруження з Софією, дочкою Олександра Чаплича, був активним социніанським діячем на Волині, зокрема у Рожнові. В еміґрації у Кролевецькому університеті опікувався студентами з України, Литви, Білорусі. В історію польськомовної літератури увійшов як автор оди “Славна вікторія над турками під Хотином” (місце друку, очевидно, Слуцьк), збірки 60 поезій “Муза домашня” та перекладач з Горація й Піко делла Мірандоли55.Чільне місце серед социніанських літераторів посів Юрій Немирич (1612-1659), який вже у 20 років, під час закордонних подорожувань, написав у формі політичного трактату листа дядькові, київському каштеляну Романові Гойському, під назвою “Роздуми про війну з московитами” (Париж, 1632). У ньому повністю заперечував монархію та самодержавний спосіб правління, показуючи його вади на прикладі Росії. Найбільший недолік монархії — в обмеженні людських прав і свобод, у репресивно-тиранічному способі життя, коли люди вже “ні свободи не прагнуть, ні неволі не хочуть і від неї не втікають, вважаючи, що таке призначено Богом... Що ж до молоді, то вона не захоплюється вільними студіями, навчена лише лестощам на адресу князів, з віком звикаючи до неволі”56. Виступаючи з позицій ідеалів демократії, як прихильник життя, побаченого у Голландії, Немирич вбачає саме у республіці політичний прогрес, майбутнє батьківщини.

Як і більшість єдиновірців, Юрій Немирич цікавився різними науками, був літератором і поетом. Йому належать екзеґетична розвідка “Коментар на листи до ефесян”, збірка протестантських молитов та гімнів (Раків, 1653), декілька параграфів “Братерської декларації” видання 1646 року (місце друку невідоме)*, “Виступ Немирича козацького депутата” на Варшавському сеймі у 1658 р. (Варшава, 1659), “Промова пана Немирича підкоморія київського до короля” (місце друку невідоме, 1659)59. Залишив Немирич епістолярну спадщину, з якої збереглися, зокрема, листи до Я. Замойського, Є. Лещинського, Є. Лаского, членів родин Сапєгів, Любомирських, Радзивіллів тощо. Дійшов до нас і документ, підписаний Немиричем, про укладання військового союзу між гетьманом Іваном Виговським і шведським королем Карлом Густавом від 6 жовтня 1657 р.60. Та найвідомішою працею Юрія вважається барокова поема “Опис і виклад духовної зброї християнина, або Паноплія” (Париж, 1653, видана під псевдонімом Єжи Зміцерина), назва якої засвідчує,що автор знав давню літературну традицію православної України. Відомо, що вже у XIV-XV ст. православна церква у полеміці з католиками та єретиками використовувала збірки — своєрідні компіляції зі старих полемічних прозових і віршованих писань проти латинян та єретиків. Ці компіляції, що беруть початок із візантійських часів, постійно поповнювали і переробляли. Більшість подібних збірок, відомих ще зі списків XI-XV ст., називали у православних землях “Панопліями” або “Всеоружеством Богословія”61.

Активним социніанським діячем і літератором був Самуель Пшипковський (1592-1670). Ще проживаючи у Малопольщі, він прославився як заступник прав протестантської меншини. Разом з Рафалом Лещинським і Христофором Радзивіллом, у якого певний час перебував на службі, домігся, зокрема, скасування вироку Люблінського суду про страту перемиського шляхтича Святополка Болестражицького62.

У 1638 р. шляхтич з Волині Яків Сененський у зв’язку із закриттям Раківської академії був притягнутий до судової відповідальності. На його захист виступили протестантські діячі Андрій Тишкевич, Януш Радзивілл, Іона Шліхтинґ, Боґуслав Лещинський, Юрій Немирич. Олександр Чаплич, посол волинський, вніс їхній протест у волинські акти, а посол київський Єремія Буковський — у житомирські. Текст, що підготував Самуель Пшипковський, він же переробив в окрему брошуру “Братерська декларація”, яку згодом розширив разом з Юрієм Немиричем і Яном Стоїнським (витримала на теренах Речі Посполитої декілька видань — у 1639, 1644, 1646). Брошура стала для социніан у роки їхнього перебування в Україні своєрідним маніфестом у боротьбі за свої громадянські й релігійні права.

Водночас — це спроба етико-політичного трактату, де викладено основні засади громадянського суспільства, сформульовано права і обов’язки громадян держави нового — буржуазно-демократичного типу. Серед цих прав суттєве місце посідає право на свободу совісті. Воно “... є правом фундаментальним.., на якому будується цілість Вітчизни і загального блага... є фундаментом унії народів... фундаментом статуту Республіки і вольності”. Йдеться про свободу не лише окремого віросповідання, а будь-якого: християнського і нехристиянського, великого і малого, державного і недержавного. Тому “релігії тих провінцій, що увійшли в Річ Посполиту, мають такі ж рівні права, як й інші, і повинні в тих провінціях залишитись”. У творі обґрунтовано принцип суспільного договору між соціальними станами і різними народами, проголошено ідеали рівності і братерства: “... фундаментом гідного стану Речі Посполитої є рівність..., в народах вільних один над іншими не може панувати... між ними повинен бути складений статут загальних прав”63.Активну суспільну і літературну діяльність продовжував Пшипковський і після переїзду в Україну. Тут він написав релігійно-етичний трактат “Гідність царствування Христа” (1650), біографію Фауста Социна з аналізом основних його праць (1651), збірник пісень та гімнів “Молитва” (1652) тощо. Загалом Пшипковський залишив понад 50 творів: богословських та історичних трактатів, полемічних статей, апологій, біографій, панегіриків, епітафій, гімнів, елегій, віршів. Він автор наукового дослідження з логіки, побудованого на тлумаченні Нового Заповіту (вийшов у Німеччині, 1692). Найвідомішим етико-політичним твором Самуеля Пшипковського вважають трактат “Про мир і згоду в церкві” (Лейден, 1628; Лондон, 1653), виданий під псевдонімом Ірінея Філалета, де обґрунтовано принципи свободи совісті, відокремлення церкви від держави та нейтралітету в політичному житті, високої моральної місії у суспільстві. Цією працею особливо зацікавився англійський філософ Джон Локк, який у своїй бібліотеці мав твори майже всіх социніанських мислителів. Простежуючи джерела філософських поглядів Локка, М. Кареєв взагалі вважав, що “англійський деїзм був, по суті, новою формою антитринітаризму”64.