Місце Протестантизму В Національно-Культурному Русі XVI - першої половини XVII ст. (література і наука)

Цікавою є й маловідома хроніка Яна Ласицького “Історія вторгнення поляків на Волощину...” (вийшла латиною у Кракові в 1573 р., перекладена польською у XIX ст.). У ній описується участь галицької шляхти в походах польського війська проти татар під час звільнення від них земель Галичини і Поділля. Цю невеличку локальну війну, яких чимало відбувалось на теренах Західної України у другій половині XVI ст., Ласицький описує, аналізуючи її причини, хід і наслідки. На думку автора, це справедлива війна, яку веде корінне населення за свої землі проти давнього ворога і загарбника. Головний герой подій — шляхта (як довідуємося з хроніки, польське військо, зокрема, очолювали староста стрийський Микола Сенявський і воєвода подільський Микола Мелецький16). Натомість Ласицький віддає належне мужності та героїзмові рядових учасників походу, які перемагають ворога умінням і наполегливістю. У хроніці зустрічаємо цікавий історичний матеріал, скрупульозний перелік подій, дійових осіб, географічних місцевостей Західної України. Твір водночас — цінне джерело з вітчизняної історії, адже чимало подібних невеличких епізодів з минулого залишилось поза увагою багатьох істориків. І хоча Ласицький описує військові операції крізь призму діяча Речі Посполитої, акцентуючи на успіхах польських сил, це не применшує вартості твору: досягнуті перемоги повною мірою поділяла українська шляхта, котра, виступаючи на боці польського короля, боронила свою Батьківщину.

Невеличка за обсягом хроніка Яна Ласицького суттєво відрізняється від інших історичних творів протестантських авторів (наприклад, від згадуваної хроніки Андрія Венгерського або “Анналів польських” Станіслава Сарницького) літературною дохідливістю, простотою викладу матеріалу. Особливу увагу привертає звернення автора не стільки до самої події, скільки до її учасників, до аналізу їх вчинків та дій. У цьому виявляються і ренесансна традиція, і зародки нового суспільного світогляду, що формувався у переддень Нового часу й спрямовувався на особу, соціально-етичне тлумачення історичного розвитку. Особистісний вимір суспільних і релігійно-культурних процесів продовжив вихованець Петра Кміти, учень з Вишні Еразм Отвіновський у творах “Про вторгнення ворога у землю руську” (1590; описано оборону від турків Поділля у 1566 р.), “Про справи або історії відомих наречених” (1589), “Голови і монархи костьолу римського” (1593) та найповніше — в історико-мемуарній хроніці “Богатирі християнські” (життєпис 126 протестантських патронів і 44 міністрів польсько-литовської держави; рукопис вивіз Ст.Любенецький за кордон і опублікував у 1679 р.).

Твір Яна Ласицького засвідчив широту суспільних інтересів, науковий хист, характерні для багатьох протестантських діячів. Вони не були засліплені вузькими релігійними чи національними інтересами, свої конфесійні переконання і суто церковну роботу поєднували з науковою і суспільною (Ласицький, наприклад, виконував дипломатичні доручення короля Стефана Баторія). Мабуть, той факт, що автор хроніки був протестантом, зробило її непомітною у вітчизняній історіографії.Більше пощастило іншим кальвіністським історикам, хоча про їхню релігійну приналежність, здебільшого, просто не згадано. Це — Мартін Бєльський, Мартін Пашковський, Леонард Горецький. Мартін Бєльський (1495-1575)* — автор знаменитої “Хроніки всесвітньої” (Краків, 1551), недописаної “Хроніки польської” та декількох поетичних і прозових творів. Його син Іоахим (1550-1599) на основі батькових творів видав “Польський літопис” (Краків, 1597) — хроніку з життя польсько-литовської держави (з давніх часів до смерті Стефана Баторія), у тому числі українського, білоруського, литовського, російського, молдавського** народів, яка, за оцінкою І.Соколова, “стала основою всіх історичних досліджень про західний (стосовно Російської держави — В.Л.) край”18. Кальвініст Мартін Пашковський (XVI-XVII ст.) переклав польською мовою твір Гваньїні “Опис європейської Сарматії”, а також був автором поетичних творів, де високим стилем популяризував власні науково-історичні концепції (цей метод взагалі широко використовували протестантські історики у Речі Посполитій). Одна з поем Пашковського, особливо цікава описом життя, побуту і військових подвигів українського козацтва,— “Розмова козака запорозького з перським послом у справах військових...” (1617)19.

Почесне місце серед істориків-кальвіністів посів і Леонард Горецький (1530-1582) — автор двадцятитомної історії Польщі, написаної латинською мовою і майже повністю, крім окремих уривків, втраченої*. Її зміст відомий завдяки іншим хроністам, котрі широко використовували цю працю. Матеріали Горецького були покладені в основу видатного джерела з життя Південної Русі у XV-XVI ст. — твору М. Тишкевича “Про звичаї татар, литовців і московитян” (написаний бл. 1550), виданого у 1615 р. під псевдонімом Михалона Литвина.

Описуючи історію і побут Речі Посполитої XVI - першої половини XVII ст., кальвіністські автори певне місце відводили й Україні, котру, як і Польщу, Литву, Білорусь розглядали в контексті не тільки “сарматської”, а й усієї європейської історії. Їхні твори — цінні історичні джерела з минулого нашого краю. Будучи активними суспільними діячами (часто — безпосередніми учасниками драматичних подій), кальвіністи прагнули осмислити описувані процеси, розкрити причини, дати свої оцінки тим чи іншим явищам тогочасного життя. Ці оцінки, переважно, ґрунтувались на передбуржуазному розумінні суспільного процесу. Своєю творчістю протестантські історики сприяли розвиткові передових політичних ідей.

У кальвіністському середовищі були також учені-філософи. Серед літератури філософського спрямування вирізняються праці Андрія (Яна) Белобоцького, мислителя середини-другої половини XVII ст. Походив з Білорусі, певний час перебував на Берестейщині під опікою Христофора і Болеслава Радзивіллів, через єзуїтські переслідування змушений еміґрувати у Росію. Автор творів “Коротка бесіда милості з істиною” (вийшов у 1685 р.), “Риторика” (1690), “Пектатеугум” (1690), “Велика наука Раймунда Люллія” (1698), “Книга філософська” (1699), а також перекладач руською мовою трьох книг з трактату Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа”. Потрапивши під нагляд церковної влади у Москві, змушений відмовитися від своїх релігійних переконань, Белобоцький написав твір “Визнання віри”. Намагаючись у ньому довести свою прихильність до православ’я, він мимоволі висловлює реформатські погляди. Це, зокрема, випливає з його відстоювання догмату про передвизначення. За Белобоцьким, Бог наперед знає про наше спасіння, і передбачення Боже ніколи не зміниться. Як представник нового передбуржуазного погляду на людину і послідовник Жана Кальвіна, Белобоцький проте вважав шкідливим опускати руки і пасивно чекати спасіння чи загибелі. Віруючому потрібно жити активним, суспільно корисним, осмисленим життям20.