Місце Протестантизму В Національно-Культурному Русі XVI - першої половини XVII ст. (література і наука)
Письменник відтворює картини людського життя, які спостерігає герой твору під час подорожі по лабіринту світу. В цій подорожі його супроводжують провідник Всесвід аби Всюдибуда (тобто всюдисущий), тлумач Маменья (тобто облуда), слуга королеви світу Марнота (суєтність), які пропонують героєві різні життєві цінності: багатство, славу, розпусту, неробство, владу тощо. Випереджаючи ідею поеми І.Гете “Фауст”, алегорія описує спокуси героя при його знайомстві з реальним життям. Останнє подається Коменським як мозаїка усіляких людських і суспільних вад. Особливо непривабливо змальовані соціальна верхівка та церковна ієрархія. Не щадить автор і світ науки та мистецтва, у якому бачить більше тупості, пожадливості, підлабузництва, окозамилювання, ніж відданого служіння істині. Описуючи духовних пастирів, Коменський додає: “Що ж стосується Святого Письма, то ним вони цікавляться щонайменше, а декотрі з них навряд чи колись брали Біблію до рук”33. Здавалося б, марно шукає герой гідне життя і справжніх людей. Однак нарешті він зустрічає братство “внутрішніх християн” і тут знаходить благо та істину, котрих прагнув. Життя членів братства автор змальовує у типово реформаційному дусі — як спільноту віруючих, котрі відновили ідеали раннього християнства і зберегли завіти Христа. Якщо в апокрифічному листі Івана Смери подібний сюжет обігрується з очевидною пропаґандистською метою, то Коменський спрямовує його у більш широку філософсько-світоглядну площину. Сюжет використовується передусім для утвердження нових етичних цінностей, гуманістичного перетлумачення сенсу суспільного і особистого життя людини.
Коменський відомий здебільшого як педагог та реформатор європейської освіти. Однак він розвивав й глибокі філософські ідеї. Основні засади філософської системи Коменського викладені у головній праці — “Дидактика” (1632, Лешно, чеською мовою; 1633-1638, там же, доповнена і перекладена латинською; 1657, Амстердам, у поєднанні з іншими творами і під назвою “Велика дидактика”). Розв’язуючи програму всебічного, “розумного”, плодотворного виховання особи, автор разом з тим викладає тут власний етичний кодекс, розгорнуте антропологічне вчення.
На думку Коменського, весь світ існує як Божественний макрокосмос, у якому центральне місце посідає людина. Вона є останнім, найдосконалішим творінням Всевишнього. Людина містить всі елементи світу, вона — світ у мініатюрі, Божественний мікрокосмос. Будучи образом Божим, людина здатна відтворити у собі всі властивості Творця. Вона — зерно, у якому проростають Божественні якості, надані їй від народження. “...людина є не що інше, як гармонія... Що коріння релігії властиві людині з природи, це доводиться тим, що вона — образ Божий”34. Чому ж земне життя людини не є гармонійним і щасливим? Тому, що Адам здійснив гріхопадіння, і це спричинило пошкодження Божественної природи людини. Однак вроджені зерна не втрачені назавжди. Посланий на землю син Божий — це та щепа, яку привив Всевишній до засохлого дерева людської душі. Так виявляється Божа благодать в акті хрещення, тобто повернення Божественної природи людини. Тепер особа сама робить вибір — відновити Божественну природу чи залишитися під владою гріха. Людина має свободу волі, а тому здатна досягнути кінцевої мети — вічного блаженства.
Звертаючись до концепції гріхопадіння та вирішуючи її, як будь-який християнський мислитель, у релігійно-етичному контексті, Коменський натомість надає їй дещо відмінного звучання, насичує новими акцентами. Це очевидно при співставленні його поглядів з вченням Лютера, за яким, відбулося абсолютне гріхопадіння людини. Відтепер, як вважав Лютер услід Авґустинові, вона має назавжди пошкоджену природу, їй належить довічна спокута. Коменський, натомість, продовжує традицію ренесансного гуманізму. За ним, будь-яка людина здатна повністю відновити Божественну природу і безперечно заслуговує на спасіння та блаженство. Людина — така ж Божа дитина, як і Христос. У житті Христа кожнен може побачити власне життя і майбутнє. “Христос, син Бога живого, посланий з неба для відновлення... образа Божого... З’явившися на світ через народження, він перебував серед людей, потім умер, воскрес і вознісся... От він і називається і є насправді наш предтеча... первородний серед братів... глава серед своїх членів... первообраз усіх, котрі повинні бути відроджені в образ Божий”35.На відміну від аскетичного ідеалу, властивого середньовічній католицькій філософії, Коменський розуміє порятунок як наслідок активного земного буття, передусім буття духовного. “Є три ступеня готування до вічності: пізнання себе (і разом з собою — усього), керування собою і прагнення до Бога”36. Перший ступінь неможливий без наукової освіти, другий — без моральності, третій — без благочестя. Освіта ж при відсутності моральності та благочестя нічого не варта. Неабияке місце освіти у філософсько-етичній системі Коменського також обґрунтовується Божественною природою людини. Вона за допомогою наданих Творцем зовнішніх почуттів сприймає образи світу, які відбиваються в ній як у дзеркалі або воскові. Ці відбитки надсилають імпульси внутрішнім почуттям, які передають їх духові людини. Дух вивчає цю інформацію й втілює її у думку та слово. На кожному етапі пізнання реалізують себе ті чи інші властивості людини. У цьому також відбивається гармонійність тіла, розуму і духа, передана нам Всевишнім. Отже, мета виховання людини — це передусім розкриття її Богоподібності. Реальний світ — майстерня, де людина може найповніше досягнути цієї мети.
Особливо демократичними були суспільно-політичні ідеали Яна Амоса Коменського. Страхіття релігійних воєн у Європі, постійні переслідування чеських братів на Батьківщині, а з 60-х років XVII ст. й у Польщі привели мислителя до ідеї пацифізму. Він мріяв про примирення усіх християн на основі любові до ближнього, про побудову земного Царства Божого, де запанує мир і спокій. Його уявляв Коменський у вигляді всесвітньої спільноти, що піклуватиметься про збереження миру, в якій проглядаються риси Організації Об’єднаних Націй.