Криза українського православ’я

Вироблення остаточної позиції Римської курії щодо укладення та можливих форм церковної унії на українсько-білоруських землях пов’язане з діяльністю Антоніо Поссевіно, єзуїта, безперечно талановитого місіонера і дипломата, якому церковна влада доручає найскладніші завдання на периферії католицького світу – спочатку серед протестантів на Півночі та Заході Європи, а згодом серед православних на її сході.

Обставини ж з плином часу склалися так, що саме руські владики виступили ініціаторами та виконавцями церковної унії, а українська шляхта, на яку Римом покладалися великі надії, очолила антиунійний табір.

Поссевіно поставив перед Григорієм XIII питання про доцільність тимчасового збереження обряду і традицій Руської церкви, щоби пізніше усунути з них місцеві домішки і повернутися до давньогрецького обряду чи перейти на латинський. Головною умовою такої унії мало бути додержання руськими владиками умов Акту Флорентійського (1439) собору.

Як вступ до релігійно-національної і політичної боротьби української суспільності наприкінці ХVI ст. розглядає М.Грушевський проблему календарної реформи [1].

У справі реалізації календарної реформи пана Григорій XIII звернувся зі спеціальним посланням від 5 лютого 1583 року до царгородського патріарха Єремії ІІ і через свого легата до князя Острозького, доводячи їм доцільність зміни літочислення. Реакція останніх була негативною, адже незадовго перед тим – 20 (30) листопада 1582 року – царгородський патріарх у посланні до всіх вірних заборонив переходити на новий календар, а у січні 1583 року відповідного змісту грамоти надіслав митрополиту Київському Онисифору з єпископами; київському воєводі князю Острозькому; віленським городянам; пізніше, у листопаді того ж року – православному руському та вірменському духовенству на Русі та в Литві [8, с.95].

Проте на місцях зусиллями католицького духовенства новий календар примусово запроваджувався серед православного загалу: збройні загони нападали на православний люд під час богослужінь, виганяли їх із церков, самі церкви запечатували, а непокірних кидали до в’язниць [2].

9 січня 1584 року король Стефан Баторій видав львівським городянам грамоту, яка мала охороняти їх від примусового запровадження по руських церквах нового календаря та дозволяла їм триматися традиційних свят і обрядів.

Згодом на Варшавському сеймі 1585 р. галицька шляхта на чолі з єпископом Г.Балабаном, при дієвій підтримці князя К.Острозького, домоглася підтвердження своїх релігійно-церковних прав. Єпископу Д.Соліковському заборонялося втручатися до справ православної церкви. Сеймові рішення стали підставою для видання королем у травні 1585 р. універсалу про непорушність прав православних [19, с.1]. Даний універсал, однак, дуже скоро був зірваний, а другорядне за своєю суттю календарне питання стало детонатором могутнього релігійно-національного руху в руському середовищі.

До загострення церковної кризи у Київській митрополії до великої міри спричинилися і невиважені дії східних патріархів.

У суперечках, що сягали великого напруження між ієрархами митрополії та братствами, патріархи однозначно виступили на стороні останніх.

Найважливішими поміж прав, наданих братчикам патріархом, було право контролю за діяльністю та поведінкою їх єпископа, а у випадку порушення ним певних норм – право противитися йому „як ворогові правди” [13, с.137 – 138].М.Грушевський зауважував, що „з боку патріарха (Єремії ІІ) наділення такими величезними правами сеї організації (братства – Н. К.), своїм складом в кожнім разі припадкової, не було вчинком розважним. Такі права братств рішуче противилися всьому канонічному устроєві православної церкви і могли мати своє об’яснення тільки в дуже сумних поглядах патріархів на українську церкву й її ієрархію... Се мало нещасливі наслідки: владики українські були ображені такою самоволею патріархів, і се було одним з важніших мотивів переходу їх на унію” [14, с.66 – 67].

Безумовна підтримка організованого у братствах міщанства Царгородським патріархом поставила до нього в опозицію усіх ієрархів Київської митрополії. Навіть такий беззастережний апологет російського православ’я, як Д.Бантиш-Каменський, не міг не відзначити, що „грошолюбство” грецьких патріархів, які за гроші карали невинних та брали під захист недостойних, відродило в останніх (ієрархах – Н. К.) недовіру до винуватців їх піднесення так само тяжкого, як і нетривкого” [4, с.211].