Криза українського православ’я
І на цьому, як і в попередніх соборах, стояло питання про взаємовідносини між єпископами і церковними братствами, щоб унормувати між ними взаємовідносини, встановлювалася канонічна залежність ставропігійних братств від митрополита, як екзарха патріарха, не ставропігійних – від місцевого єпархіального архієрея.
Велике значення в церковному житті мали братства як церковно-громадські організації, вони рятували українське церковно-православне життя від занепаду, спричиненого правом патронату, від латино-польської експансії. За сто п’ятдесят років відсутності у Галицькій єпархії православного єпископа світський елемент силою обставин був покликаний до активної ролі в церковному житті при „намісниках” чи то від православного митрополита, чи, тим більше, від католицького арцибіскупа.У Львівському братстві, і взагалі в інституті братств, була закладена та морально-громадська сила, яка здібна була рятувати українську церкву від занепаду. Розвиток братств був водночас розвитком української духовної культури впродовж 150-років – від середини XVI ст. до кінця XVII ст. Занепад братств свідчив про занепад української культури і українського церковно-православного життя. патріаршою грамотою Львівське братство отримало право ставропігії. Такий же ставропігійний ступінь отримало Святодухівське Віленське братство. Вони не підлягали владі місцевих єпархіальних єпископів, а залежали безпосередньо від патріарха. Надання патріархом прав ставропігії братствам була явно скеровано проти негідних ієрархів XVI ст., ставленників польської державної влади, які на підставі патронального права отримували „подання” „столиць духовних і хлібів духовних”. Тогочасний український єпископат розцінив ставропігійні права братств як пониження авторитету і обмеження прав єпархіальних владик. Ілюстрацією до цього є довга і вперта боротьба між Львівським єпископом Гедеоном і Львівським братством. На соборах в 90-х роках XVI ст. це питання було постійним в порядку денному. Жодний собор не осудив Львівського братства. І хоча з діянь соборних не видно, щоб хтось з єпископів захищав єпископа Гедеона Балабана, проте важко припустити, як слушно зауважив історик І.Власовський, щоб тодішній єпископат принципіально і практично щодо ролі світського елементу в церковному управлінні був на боці ставропігійних братств [10, с.216].
В історичній літературі даються різні оцінки діяльності братств. Так, для греко-католицьких авторів характерною є думка про шкідливий вплив ставропігійних братств на долю Української православної церкви [18, с.92]. Однак і серед українських православних авторів зустрічаємося з негативними оцінками щодо надання братствам ставропігійних прав. Зокрема, підкреслюється та обставина, що здорові, правно-канонічні основи церковної соборності не змогли розвиватися спокійним еволюційним шляхом, поскільки зовнішні обставини прискорювали той розвиток і вносили до нього деструктивні моменти. До цих деструктивних моментів відносять „участь в братському русі чуженецьких елементів в особі східних патріархів” [16, с.190].
Іншою є дума авторитетного дослідника тієї епохи професора С.Голубєва, який відзначає позитивну роль братств в історії православної Церкви [11, с.464].
Собори 90-х років XVI ст. засвідчили зріст ідеї і почуття соборності в житті Церкви. Участь світського елементу, тобто мирян в соборних діяннях постійно зростала, що засвідчується кількістю світських осіб і їх активністю на соборах. Це були передунійні роки і передунійні собори, під час яких наростала не тільки сила, що протидіяла унії, але й унійні ідеї і унійні сили знаходили певну рефлексію на цих соборах. І це здійснювалося не тільки на так званих „покутних”, тобто таємних, закритих соборах, але й на відкритих соборах.
4. Православ’я в Україні напередодні Берестейської унії
Релігійно-церковна криза в Руській церкві наприкінці XVI ст. була одним із похідних наслідків бездержавного устрою руських земель впродовж кількох попередніх століть. Тоді, як у сусідніх з Україною народів – у Польщі, Литві, Московії – відбувалися поступові й інтенсивні національні, державотворчі процеси і пов’язані з ними церковно-релігійні реформи, на давньоруських землях, набирає сили і загрозливих окреслень зворотній процес.
Зсередини Київську митрополію руйнували симонія, право патронату, свавілля, низький моральний і освітній рівень духовенства усіх рангів, надужиття світським елементом правом ставропігії.
Серед зовнішніх обставин, що значною мірою вплинули на поглиблення кризи у Київській митрополії у другій половині XVI ст., були, насамперед, наслідки контрреформації і католицької реформи у Польщі та Люблінської державної унії (1569) між Польщею і Литвою.
Початок розгорнутому наступові на реформаційні рухи в Європі поклали рішення Тридентського собору (1545–1563), спрямовані на зміцнення організаційної будови католицької церкви, конкретизацію основ її віровчення та уніфікацію обрядово-культурної сфери відповідно до зразків і традицій латинської культури.