Криза українського православ’я
Реформування католицької церкви в Речі Посполитій на засадах рішень Триденського собору очолив створений 1534 року орден єзуїтів. Жорстоко уніфікована, ієрархічно централізована організаційна будова ордену, сувора військова дисципліна і моральний релятивізм в ім’я вищої мети його членів, пряма залежність генерала ордену тільки від папи та вийняття єзуїтів з-під місцевих юрисдикцій – все це, плюс протекційна щодо ордену політика королівської влади, забезпечило в найкоротший термін високу ефективність діяльності єзуїтів у Польщі. У листопаді 1564 р. перші одинадцять єзуїтів прибули до Познані, а місяць по Люблінській унії вони з’являються і у Литві [18, с.94].Саме Люблінська державна унія між Литвою та Польщею відкрила єзуїтам широкий шлях до українсько-білоруських земель. Королівськими декретами конфісковувалися маєтності православних церков і передавалися єзуїтам. Привілейоване становище ордену єзуїтів у польсько-литовській державі було закріплене королівським декретом від 1584 р., що передавав їм у довічне користування все загарбане ними до того часу майно православних церков і монастирів.
На руських землях єзуїти розпочали свою діяльність із чистки книгосховищ та цілеспрямованого нищення протестантських, соніціанських, а також православних книжок. На вулицях міст у вогні горіли манускрипти і перші книгодруки, богослужбова література, історичні праці. У своїх численних проповідях члени ордену єзуїтів піддавали нищівній критиці як реформаційні ідеї, так і „схизму” східних церков, обороняючи папство і католицьку віру. У популярних на той час диспутах, головно з протестантами, що їх спеціально організовували єзуїти із залученням широкої аудиторії, вони незмінно здобували перемогу і за свої знання набували поваги місцевого населення.
Одним з головних напрямів діяльності єзуїтів, згідно до уставу ордену, був освітньо-виховний. Це передбачало як організацію видавничої справи і закладення друкарень, так і створення мережі учбових закладів переважно нижчого та середнього (на руських землях) ступенів для релігійної освіти відповідно до вчення католицької церкви як найширших верств місцевого населення, серед якого члени Товариства Ісуса розгортали свою діяльність, у тому числі і прозелітичну.
Закладені єзуїтами школи мали на меті виховання ревних католиків. Саме вони стали одним із поважних чинників денаціоналізації руського населення краю. Перехід вихованців цих шкіл на латинство, як правило, приводив і до втрати ними відчуття національної окремішності, неподільно пов’язаної у релігійній сфері з грецько-візантійською традицією. Першу школу на українських землях єзуїти відкрили у Ярославі над Саном у 1574 р. в маєтку Софії Тарнавської з Одровонжей. Заснуванням цієї школи опікувалися нунцій Коммендоні, генерал ордену єзуїтів Борджіа, П.Скарга, Б.Гербест [15, с.25 – 26].
У порівнянні з місцевими руськими школами єзуїтські вирізнялися якістю навчання, хоча самі вони поступалися тогочасним західноєвропейським освітнім закладам, де середньовічну схоластику витісняли раціональні природничі знання.
Від кінця XVI до початку XVII ст. руські землі покриваються широкою мережею єзуїтських осідків та шкіл. Вони з’являються, крім Ярослава над Саном, у Несвіжі, Львові, Винниці, Луцьку, Острозі, Замості, Кам’янці, Бересті, Барі, Перемишлі, Фастові, Києві, загалом близько як у двадцяти українських містах і містечках [15, с.78].
Сам характер виховання і освіти у єзуїтських учбових закладах вів до того, що діти завзятих оборонців православ’я ставали не менш ревними католиками і переходили до польського табору, пориваючи з рідною національно-культурною та релігійною традицією [22, с.21].
До своїх шкіл єзуїти прагнули залучити дітей місцевої аристократії та шляхти, заможних міщан. І денаціоналізація руського населення краю відбувалася переважно шляхом переходу на католицизм його провідних суспільних верств. Ще до Берестя католиками вже були представники таких знатних українських родин, як Острозькі, Слуцькі, Радзивілли, Ходкевичи, Сапіги, Тишкевичи, Воловичи, Паци, Войни, Галабурди та ін. Проте двері єзуїтських колегій було якнайширше відкрито і для місцевої бідноти.
На руських землях паралельно до традиційних православних церковних структур або й замість них, цими місіонерами закладалися нові – католицькі парафії, вікаріати, а згодом навіть і єпархії. Правлячі кола та Католицька церква Польщі задля досягнення своїх політичних цілей не одноразово вдавалася до ошукування Римської курії [24, с.49].
Однак, офіційно, на рівні держави за давньою традицією польського політичного устрою де-юре продовжує декларуватися право особи на свободу віросповідання, гарантуватися права і привілеї Руської церкви [7, с.60 – 61], але вони ніколи не були реалізованими на практиці.Впродовж XVI ст. суспільно-релігійна думка в Польщі еволюціонувала в напрямі від визнання рівності католицької та православної церков до заперечення навіть можливості спасіння вірних у православ’ї. У творі єзуїта П.Скарги „Про єдність Церкви Божої” (Вільно, 1577; Краків, 1590) [20] було зібрано та узагальнено основні докази на користь „істинності” католицької церкви супроти православної. Коли невдовзі виринула ідея церковної унії і розпочалася підготовча до укладення унії з Римом діяльність, в польських державних і церковних колах поставилися до неї з інтересом. В цілому позиція Польщі була двоїстною, адже інтерес держави вимагав повного поглинення Руської церкви римо-католицькою, хоча б для початку через унію. Проте у випадку, коли б сталося інакше, Польща воліла зберегти статус-кво, оскільки паралельне існування у державі поруч із латинською католицькою церквою як рівноправної Руської церкви, з’єднаної з Римом, клало б край католицькій експансії на Сході та політичному, економічному, релігійно-національному упосліджуваною польською магнатерією українсько-білоруського населення. Існування ж православних як „схизматиків” і надалі б розв’язувало Польщі руки у „місійній” праці.