Криза українського православ’я

Патріарше втручання до справ Київської митрополії не виправдало сподівань ані руського духовенства, ані мирян. Воно не тільки не сприяло подоланню церковного кризового стану, але і поглибило його і замість об’єднання суспільності привело до її поляризації і до протистояння двох таборів у церковно-суспільному бутті.

Надання братствам права контролю над духовенством перетворювало їх на нову церковно-суспільну силу в руському середовищі, що сподівалась через подібного ґатунку радикально-реформаційні нововведення зсередини відродити церкву [3, с.42].

Не менше за братства до відродження Руської церкви прагнуло і духовенство Київської митрополії, але ним була обрана дещо інша модель досягнення цієї мети. Руські владики обстоювали принцип ієрархічності у побудові церкви, що за мирянами лишав право дорадчого голосу, але ніяк не право на верховну владу. Зіткнення цих двох моделей – світської і церковної – було неминучим, рівно ж як і суспільних сил, що за ними стояли.

По від’їзді патріарха Єремії з Київської митрополії руські єпископи розгорнули діяльність по відновленню втрачених ними прав і привілеїв, яка логічним своїм завершенням мала постановку питання про необхідність виходу з-під юрисдикції Царгороду. У переході під зверхність Апостольського престолу в Римі руський єпископат вбачив єдину на той час реальну можливість не тільки позбавитися від принизливої для духовної влади залежності від торгово-ремісничого елементу, але й оздоровити церковний організм у цілому та фактично зрівняти правне становище Руської церкви в Речі Посполитій із католицькою. Цілком закономірно, що руські владики звернули свої погляди до римського архієрея, адже Західна церква за досить короткий час після Триденту змогла не тільки подолати внутрішню кризу і одержати перемогу над противниками, але й прийти до часів свого розквіту і панування в польській державі. Приклад був наочним і переконливим.

Українські братства не зуміли конструктивно розпорядитися наданою їм східними патріархами владою. Та й навряд чи це було можливим без руйнування церкви як інституту, завдяки якому людина може дістатися спасіння, тобто її реформування на засадах Реформації.

Перша документальна згадка про наміри руських владик перейти під послух римського архієрея датується часами перебування патріарха Єремії на українсько-білоруських землях, тобто 1588 – 1589 роками.У червні 1590 р. у Бересті відбувся перший із серії соборів, що почали щорічно збиратися по від’їзді патріарха Єремії. Окрім митрополита М.Рогози, у ньому брали участь єпископи Луцький і Острозький К.Терлецький, Львівський і Кам’янець-Подільський Г.Балабан, Володимирський М.Хребтович, Турівський і Пинський П.Пелчицький та знатні світські особи, серед яких був берестейський каштелян і сенатор Адам Потій (від 1583 року – володимирський єпископ з ім’ям Іпатій). Постановою собору від 25 (20?) червня 1590 р. – було затверджено попереднє спільне рішення, що його уклали на зібранні у Белзі єпископи Терлецький, Балабан, Пелчицький та Збіруйський, про доцільність переходу під зверхність Римського престолу за умови збереження обряду і порядку, прийнятих у Східних церквах. Белзька декларація була укладена як таємна і в документах Берестейського собору її зміст не розшифровувався.

Секретний характер Белзької декларації пояснюється, очевидно, необхідністю приховувати її змісти від братств, які ні за яких обставин не поступилися б правом контролю над церковними ієрархами.Ні на третьому (1593), ні на четвертому (1594) берестейських соборах руських єпископів питання про унію не піднімалося. Потай ним продовжували займатися єпископи Терлецький, Балабан, Копистенський і Збіруйський. У червні 1594 р. на таємному (покутному) зібранні у Сокалі дані владики підтвердили чинність Белзького документу про унію, уклали відповідну декларацію, в якій було викладено умови унії, та зобов’язали єпископа Терлецького переговорити з рештою єпископату про доцільність та необхідність унії з Римом. На цьому етапі до унійної праці руських владик активно підключився римо-католицький єпископ Б.Мацейовський. Не без його впливу поставив свого підписа під Сокальськими умовами Іпатій Потій 2 грудня 1594 року у містечку Торчин, куди до нього спеціально приїхав єпископ Терлецький. За місцем підписання ці умови називають ще Торчинським едиктом. Переважна більшість істориків вважає, що вже у грудні 1594 року практично всі єпископи Київської митрополії підписали умови унії (відсутні підписи єпископів Г.Балабана та М.Копистенського).

Акт декларації про унію, або торчинський едикт, був заявою переважної більшості руського єпископату, яка засвідчувала його намір відійти від послуху цоргородському патріархові та перейти до юрисдикції Риму [8, 117].

Акт від 2 грудня 1594 року підводить риску під підготовчим етапом до укладення церковної унії київської митрополії з Римом. Наступні 1595 – 1596 роки стали часом активного втілення у життя ідеї унії не лише самими руськими єпископами, але і королівською владою та Римською курією.