Криза українського православ’я
Релігійна боротьба розпалися під час королівства Стефана Баторія (1575-1586). Спираючись на католицьку церкву він намагався послабити інші віровизнання, але робив це не державно-законодавчими актами, щоб не викликати опору з боку дисидентів і православних.Особливо обережною була церковна політика Баторія у зв’язку з введенням в 1582р. буллою папи Григорія ХІІІ нового Григоріанського календаря. „Новий стиль” зобов’язував всі землі і області Речі Посполитої. Але поскільки серед православних постало незадоволення і велике обурення з причин нав’язування їм змін церковного календаря з Риму і почалася боротьба проти насильницького запровадження святкування свят за новим стилем, Стефан Баторій відмінив своє розпорядження про необхідність прийняття нового стилю православною церквою. З цього приводу видано ряд грамот (1584, 1585 і 1586 рр.), в яких король стверджував, що новий календар прийнято „для порядку і справ Речі Посполитої”, що не було наміру цим „порушувати грецькі обряди і свята”, що „есть і далі має бути вільно кожному на божества і віри своєї уживати, свята святити і обходити”. Грамота кінчається наказом зберігати „спокій і згоду між різними у вірі і набожестві” [10, с.172]. І хоча католицькі біскупи часто вимагали від короля скасувати акти Варшавської конфедерації 1573р., але Стефан Баторій не наважувався цього зробити не зважаючи на фанатичні поради, прозьби і погрози, хоч сам був ревним католиком.
Після смерті короля Стефана Баторія в 1586р. в період так званого безкоролів’я (1586-1587) знову розпочалася боротьба за збереження законів про релігійну свободу в Польщі. Утворюється ряд воєводських конфедерацій з метою підтвердження Варшавської конфедерації 1573р.: щоб всі „спокійно хвалили Бога”, щоб були збережені всі гарантії для віри всіх іновірних у польській державі. Це загострювало боротьбу між католицькою ієрархією і прихильниками релігійної свободи. Папа Сикст V закликав католицьку ієрархію в Польщі докласти всіх зусиль, щоб скасувати Варшавську конфедерацію 1573р. як ненависну для католицької церкви. та виключити її з тексту присяги новообраного короля [10, с.175]. Однак релігійну свободу дисиденти* і православні відстояли, хоча їм довелося погодитися на прийняття кандидата на королівський трон від партії католиків - шведського королевича Сигизмунда, який був тісно зв’язаний з орденом єзуїтів, і обрання якого не віщувало нічого доброго для дисидентів і православних.
Державні акти, які були підготовлені під час цього третього безкоролів’я (присяга нового короля, Pacta conventa („пункти згоди”), генеральна конфірмація прав 1588р.) підтвердили релігійну свободу в Польщі. Крім того, новообраний король Сигизмунд ІІІ був зобов’язаний „проводити законодавчим шляхом судові процеси і екзекуції” проти порушників Варшавської конфедерації 1573р., тобто проти осіб, які порушували б державний і громадський спокій шляхом не признання і непошани релігійної свободи громадян Речі Посполитої. Однак опрацювання і прийняття закону про судову відповідальність за порушення засад Варшавської конфедерації відкладалося на кожному черговому щорічному сеймі. Такого закону не бажала католицька церква і її вища ієрархія, і, очевидно, такою ж була позиція Сигизмунда ІІІ.
Правовий стан православної церкви в перші роки правління Сигизмунда ІІІ можна вважати задовільним. У своїх грамотах Сигизмунд ІІІ гарантував православній церкві всі її права і привілеї. Так, наприклад, у грамотах, виданих після скарги митрополита Оницифора в 1589р. і на ім’я митрополита Рогози в 1592р., заборонялося світським чиновникам втручатися до справ управління
____________
* дисидентами називалися послідовники різних протестантських течій.
церковними маєтками, захоплювати їх і присвоювати добро православної церкви. заборонялося світським особам і представникам католицької церкви втручатися до „духовних справ грецької віри” (духовних судів, єпископських і приватних маєтків, шлюбних справ), які належали до компетенції православного митрополита і єпископів.
2. Внутрішній стан Православної церкви
У ХІІ - ХІІІ ст. обрання єпископів у православній церкві було прерогативою митрополита, який діяв за дозволом великого князя. Згодом до собору єпископів потрапили світські люди, представники місцевих православних громад. Будуючи церкви і монастирі, надаючи їм землі й багаті маєтки, захищаючи інтереси православної церкви, князі й багаті землевласники вважали своїм незаперечним правом наглядали за церковним життям, контролювали діяльність обраного ними духовенства і брали найактивнішу участь в церковних справах.
Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою православної церкви в період до першої половини ХVІ ст. були: 1) виборчий принцип при формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь світських людей в справах церкви. за цих умов церква являла собою живий національний організм, виступала як захисниця духовності народу, була провідницею в його суспільно політичному розвитку. Саме в поєднанні з суспільними світськими станами за умови їх активної участі в церковному житті, черпала силу православна церква в Україні. Але ці традиційні принципи організації й устрою православної церкви були деградовані.Великі литовські князі, а згодом польські королі присвоїли собі „право подавання”, тобто роздавання церковних посад. Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) і архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів „подання” на ці посади. Хто більше платив або більше чимсь прислужив королю, той і одержував більшу церковну посаду і високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів займали люди, які не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх рук церковні й монастирські маєтки, гроші, вони неймовірно збагачувалися.