Криза українського православ’я
Це був період небувалого розладу і занепаду православної церкви в Україні. Деградація вищої церковної ієрархії спонукалася не лише узурпацією світськими людьми, передусім шляхтою, вищих церковних становищ, купівлею і продажем єпископств і архімандриств, а й аморальним життям більшості владик-єпископів і архімандритів, грубим порушенням ними церковних канонів та архієрейських традицій, цілковитим нехтуванням пастирськими обов’язками. Визрівала загрозлива церковна криза. „Таке хаотичне становище західноруської церкви мусило неминуче скінчитися великим і небезпечним струсом” [6, с.6]. Православна церква „втратила свій святий авторитет в очах сучасників, і вони купками переходили до чужої віри і секти” [6, с.6]. Деградація церковного життя позначилася на національному культурному житті в Україні, оскільки в цей час православна церква була єдиним виразником української культури. Впливові і освічені люди в Україні, які тверезо оцінювали стан православної церкви, наслідки її деградації в умовах наступу латинсько-польської культури, почали схилятися до думки про унію, розуміючи її як формальне підпорядкування Української церкви Римському первосвященику. Вони сподівалися, що в такий спосіб зможуть дисциплінувати церковну ієрархію та відновити канонічний устрій.
XVI століття було періодом найбільшого розладу і упадку православної церкви, який за своїми канонічно-моральними наслідками став набагато більшим лихом, ніж татарська навала. Без урахування факторів, що визначали внутрішній стан православної церкви впродовж всього XVI ст., особливо у його другій половині, не можна об’єктивно оцінити – не перебільшуючи і не применшуючи – ролі польського короля, шляхти та єзуїтів, які започаткували Берестейську унію. Бо саме „в руках польсько-литовських володарів була одна небезпечна зброя; вона зовсім не була призначена на те, щоб робити лихо православ’ю, але надуживання нею потому заподіяло страшне лихо західно руській церкві і довело її до крайнього розладу: то було їх право „подаванья столиць духовнихь и всьхь хлебовь духовнихь”, себто право дарувати архієрейських кафедр, монастирів, церков”[6, с.20].
Розлад церковного життя надзвичайно тяжко відбився на національному і культурному житті кількох поколінь українського народу. Адже православна церква в той час була єдиним національним виразником і хранителем української народності, її національним стягом і водночас головною опорою національної культури.
Протягом другої половини XVI ст. Постають невеликі, але досить важливі для того часу осередки української культури, книжності і освіти.. Одним з таких центрів нової культурної роботи був Острог на Волині. В 1570-х роках ученим духовенством тут було створено вищу школу, так званий „триязичний ліцей”, де викладали слов’янською, грецькою, латинською. І хоча своїх викладацьких кадрів не вистачало, а з західних країн неправославних учених побоювалися, „щоб не нанести католицького духу”, іноді лише залучаючи до викладання греків з вищою сучасною західно-європейською культурою, все ж таки Острозька школа була школою вищого типу. Для ворогів православ’я, які доводили, що на православнім ґрунті неможлива освіта, Острозька школа була переконливим свідченням протилежного, бо саме від неї починається вища освіта в Україні.
В Острозі громадилися учені люди, які заснували свого роду вчене товариство. Це видатні тогочасні вчені й богослови як Герасим Смотрицький, його син Максим, в чернецтві Мелетій (майбутній єпископ), Василь – автор богословського трактату про єдину істинно православну віру, Філарет-Бронський, Кирик Острозький та інші. Першим здобутком цього товариства вчених було видання друкованої Біблії. На той час це був неабиякий науковий подвиг: повної Біблії ніде не було, тільки в окремих частинах.
Українська громадськість надзвичайно високо оцінила діяльність Острозького наукового товариства за його заслуги в обороні православної віри. Але ця діяльність не була тривкою. Сини князя Константина були католиками, і острозькі маєтки, вся ота матеріальна база, на якій могла розвиватися діяльність Острозької школи і Острозького видавничого центру, перейшла на католицтво.Сильним і довготривалим осередком захисту православ’я стали братські школи, які постали у Львові. Тут теж були визначні вчителі і вчені з людей місцевих і приїжджих, здебільшого греків, як архієпископ Арсеній, його брат Лаврентій Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Борецький, пізніше Київський митрополит. Освіта у братських школах мала виразний релігійний характер, бо в її основі було покладено вивчення Святого Письма, християнської науки. Львівські братчики були переконані в тому, що тільки добре поставлена сучасна освіта і наука спроможні витримати конкуренцію католицьких єзуїтських шкіл, а сучасна українська мова викладання сприятиме піднесенню української культури, врятує церкву від остаточної дезорганізації і цілковитої деморалізації, якою їй загрожував королівський патронат.
Бо саме „право подавання” присвоєне католицькими королями, магнатами, власниками маєтків, на терені яких знаходилися єпископства, архімандритства, церкви і монастирі, а точніше, зловживання цим правом, було головною причиною того стану православної церкви, коли де-юре він був, ніби, нормальний і правовий, а де-факто – утискованим і здеградованим. Королі і великі князі однією рукою підписували акти про „вольності, добра і привілеї” православної церкви, а другою – правом патронату і подавання – їх порушували і дощенту руйнували церковність, девальвували її моральну і національну цінність.