Криза українського православ’я

Собор забороняв ченцям переходити з монастиря в монастир без дозволу відповідної грамоти настоятеля. Мирянам заборонялося тримати в себе збірник церковних правил, так звану „Кормчу Книгу” – кодекс канонічного права, поскільки вони (бояри, шляхта), часто зневажали церковні закони, архіпастирів і самовільно собі встановлювали правила, посилаючись на „Кормчу Книгу”.

Собор зобов’язав всіх єпископів і їх майбутніх наступників суворо дотримуватись прийнятих собором „правил”, інакше вони мали б бути позбавлені свого сану. Порушники соборних „правил” з світських станів (бояри, шляхта) підлягали теж відповідним стягненням.

У зв’язку з тогочасної ситуацією в польсько-литовській державі Віленським собором було прийняте заключне правило, в якому роз’яснювалося, що якщо б володар чи бояри або якась інша світська влада вимагали б від єпископа, щоб він порушив одну з цих соборних постанов, то ніхто хай не зважиться дати на це своєї згоди, але кожний повинен повідомити митрополита та спільно звернутися до володаря країни, щоб він на цьому не настоював [10, с.181]. Отже, Віленський собор своїми постановами засвідчив про високу свідомість його учасників щодо тогочасних потреб православної церкви. Однак цим, властиво, обмежується його історичне значення. Бо ж на саме церковне життя він не вплинув так, як належало б.

Після митрополита Йосифа ІІ Солтина і до 80-х років ХХ ст. не маємо докладних відомостей про обласні собори.

Останні церковні собори у 80-ті роки XVI ст. відбулися у Вільні, Супральському монастирі, Бересті, Тернополі з участю і під головуванням патріарха Єремії ІІ під час його перебування в Київській митрополії в 1589 р.[16, с.114]. На цих соборах патріарх по суті здійснював церковну судову і адміністративну діяльність, поскільки з боку духовенства і мирян до нього надходило багато інформації про те, що в церковному житті є багато порушень і навіть зловживань. Останній в 1589 р. собор з участю патріарха відбувся в Тернополі (де він розпочався) і Кам’янці-Подільському (де були підписані його ухвали). На цьому соборі були затвердженні ставропігійні права Львівського братства. Особам, які посягали б на право Львівського братства, погрожувалося анафемою.

Історики церкви зазначають, що приїзд патріарха Єремії ІІ, який „радився в церковних справах” з митрополитом, єпископами і духовенством у Вільні, Бересті, Тернополі, і своїми грамотами і соборними рішеннями поставив на чергу дня чимало актуальних питань тогочасного церковного життя, вплинув на розвиток соборної діяльності в 90-х роках, в період перед Берестейською унією 1596 р.У 90-х роках XVI ст. відбулося найбільше соборів у православній церкві Київської митрополії. Це були чергові і надзвичайні, відкриті і так звані „покутні”, тобто таємні собори, на яких єпископи обмірковували підходи, умови, остаточно ухвалювали документи майбутнього Берестейського порозуміння, унії 1596 р.

Перший собор після від’їзду патріарха Єремії ІІ відбувся на початку 1590 року в Белзі, на якому було ухвалено скликати щорічні обласні собори єпископів. Учасник цього собору Львівський єпископ Гедеон Балабан виступив з пропозицією подавати скарги королеві на мирян, які втручаються в справи церковного управління (йдеться про конфлікт Львівського єпископа з Львівським братством, який продовжувався до самої Берестейської унії). Деякі з церковних істориків вважають, що на соборі в Белзі була складена єпископами перша унійна грамота про підпорядкування Київської митрополії Апостольській Столиці в Римі. Отже, по всьому видно, що цей собор був опозиційним тому напрямові, підтриманому патріархом Єремією ІІ, який посилював світський елемент в житті і управлінні церкви [10, с.203].

Берестейський собор 1590 року став своєрідною відповіддю на заклик патріарха до проведення церковної реформи. В „Діяннях” цього собору стверджується, що на „святу східну церкву гноблення, часті гоніння, переслідування велике, тягарі надзвичайні, ідеї не чувані від різних станів надходять, а поміж духовенством великі непорядки, посеред деяких наших християн розпуста, незгода, непослух, безчинства і по многих місцях виявляється зменшення хвали Божої...” [10, с.204]. З метою протидії всякому безладдю і свавільству, які вели до занепаду церковного життя, на цьому соборі прийнято ухвалу проводити щорічні собори Київської митрополії, у яких були єпархій. З рядового духовенства єпископ мав кожного року привозити більш освічених, „в письмі Божому научених”. Предметом цих соборних засідань мало бути усунення неладу в церковному житті, ведення справ духовних по „стародавньому доброму порядку”, „обговорення справ про школи , науки, шлиталі та інші справи святі й побожні по всіх наших єпископіях” [23, с.141].

У соборних постановах 1591 р. проходила ідея вищості собору єпископів як органу влади в помісній церкві. Патріарше рішення судових справ, що стосувалися церкви, винесене без соборного розгляду, вважалося недійсним. Собор визначив своє ставлення до місцевої державної влади: постанови собору за згодою державної влади повинні були мати значення державних законодавчих актів. Собор єпископів мав виконувати функції апеляційної інстанції в церковних судових справах, до якого повинні були звертатися для захисту своїх прав нижче духовенство, миряни, церковні братства.