ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ
Як уже зазначалося в попередніх лекціях, у кінці 1925 р. з ініціативи М. Хвильового (справжнє прізвище—Фіті-льов) створюється Вільна академія пролетарської літера¬тури (ВАПЛІТЕ), до якої увійшла більша частина «гар-тівців». У ході дискусії 1925—1928 років (крім письмен¬ників у ній активну участь брали й філософи, зокрема В. Юринець) лідер ВАПЛІТЕ Хвильовий видає серію пам¬флетів: «Камо грядеши» (1925), «Думки проти течії» (1925), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Мало¬росія?» (1926), в яких висуває ідею так званого «азіат¬ського ренесансу». Західноєвропейське суспільство, писав Хвильовий, вичерпало свою творчу енергію і йде нині до духовної імпотенції. Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має стати нагромаджена за ба¬гато століть енергія Сходу, щоби заново «збудувати» Єв¬ропу.
Але як має статися «передача» цього імпульсу до за¬хідноєвропейської культури? Його може передати лише культура європейського типу. Російська культура (худож¬ня, зокрема) виконати таку функцію принципово нездатна внаслідок свого швидше азіатського, ніж європейського характеру, про що свідчить її «пасивно-страждальний» ідеал; або та риса, яку М. Зеров образно змалював як «млявість» російського «кающегося дворянина». Тим-то функцію цю може взяти на себе звільнена від колоніаль¬ного гніту Російської імперії Україна з її яскраво вира¬женим європейським типом культури. Тому необхідно рі¬шуче змінити орієнтацію української культури з Росії (така орієнтація в останні століття була зумовлена коло¬ніальною залежністю від північного сусіди) на Європу, західний ідеал «громадянської людини» як активно-діяль¬ної істоти. Саме в цьому полягає основний сенс ідеї «азі¬атського ренесансу», лаконічно сформульованого в енер¬гійному гаслі — «Геть від Москви!»
Саму по собі «теорію» азіатського ренесансу навряд чи можна.назвати теорією всерйоз. Аж занадто вона умогляд¬на, аж занадто прозоро проглядається в ній поєднання двох відомих міфологічних конструкцій XX ст.— Шпенгле-рового «присмерку Європи» і Ленінової «теорії всесвітньої революції» («Схід почне, Захід підтри-має»). Проте є в ній цілком плідна й здорова основа — програма національно-культурного відродження України, духовного визволення з колоніальних пут, подолання рабської свідомості.«Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно, українська інтеліген¬ція, за винятком кількох бунтарів,— міркує Хвильовий,— страждала і страждає на культурне позадництво. Без по-сійського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний повторювати тільки зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно ви¬явити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвит¬ку»1. Сказане Хвильовим майже 70 років тому цілком сучасно звучить і в наші дні, коли ми у своїх спробах еко¬номічної, політичної та духовної розбудови України пподов-жуємо «хворіти» на «позадництво», раз у раз, просто «за звичкою» продовжуємо оглядатися на «російського дири¬гента».
Не заперечуючи цінності російської культури самої по собі, Хвильовий настоює на необхідності самостійного роз¬витку культури рідного краю. «Давил Штраус,— писав Хвильовий,— ...кинув колись такий цікавий афоризм: «Мож¬ливо Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже, коли російське мистецтво — велике і мо¬гутнє, то це буквально нічого не доказує... виноград націо¬нального відродження не мириться з тим. хоч і прекрас¬ним,— але — в силу багатьох і відомих історичних непо¬розумінь—далеким сонцем»2 і далі: «Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська лі¬тература тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування»1.
Наводячи слова В. Бєлінського про те, що йому видає¬ться смішним навіть думати, що в поезії малоросіян може щось розвинутися. Хвильовий зауважує: «Цією красномов¬ною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинува¬чувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо' підкрес¬лити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші мос¬квофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись»2.
Проте справжня біда не в тому, що українську куль¬туру й мову зневажали, хай і демократично настроєні лю¬ди, але. все ж у «старі» (колоніальні) часи Біда в тому, що ця зневага триває й нині, коли Україна, при наймнІ формально, перестала бути колонією. На підтвер¬дження цього Хвильовий наводить текст листа О. М. Горького українському письменникові О. Слісаренкові, який у свій час звернувся до Горького з пропозицією перекласти на українську мову роман «Мати». «Мне кажется,— писав Горький, — что... перевод этой повести на украинское наречие... не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что лю¬ди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «язиком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия»3. Отже, можна лише погодитися з Хвильовим: «навіть в авторові «Буревестника», навіть в цій людині, що оче¬видно хоче грати роль «совести земли русской»4, навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской»2. Цю характе¬ристику можна поширити й на нинішнього носія «совести земли русской» О. Солженіцина, який подібним же чином прагне сьогодні за рахунок України й Білорусі «обустроить Россию».