ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ
Філософ і літератор, Юринець активно співпрацював з талановитою літературною інтелігенцією України 20-х ро¬ків. його перу належить ціла низка літературознавчих праць про творчість В. Вннниченка, П. Тичини, М. Бажана, молоду українську літературу в цілому. Заперечуючи жор¬стку розмежованість наукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принципову нерозривність логічного й образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві.
Говорячи про українську літературу 20-х років, хоті¬лося б не просто звернути увагу на її оригінальність, не просто сказати про буйне суцвіття талантів, але й про ви¬разну її спрямованість на світоглядно-філософську тема¬тику, про гострий ЇЇ інтерес до філософських проблем. Все
це створювало неповторну атмосферу творчого співробіт¬ництва української художньої та філософської інтеліген¬ції, ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають українським відродженням 20-х років.
На перший погляд, сам феномен культурного відро¬дження за умов панування «монологічного» партійно-дер¬жавного марксистсько-ленінського світогляду видається чимось принципово неможливим. Проте його існування — реальний факт,- Більше того, творчість діячів цього відро¬дження Миколи Хвильового (1893—1933). Миколи Зерова /1890—1937), Михайла Ялового (1891—1934), Олеся До¬світнього (1891—1934). Євгена Плужника (1898—1936), Миколи Вороного (1871—1940), Михайла Драй-Хмари (1889—1939), Валер'яна Підмогильного (1901—1937), Ми¬коли Ку.-чша (1892—19371. Григорія Косинки (1899—1934), Дмитра Фальківського (1898—1934) та багатьох _інших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціа¬лізму (переважна їх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спроба зберегти (навіть творчо розвинути) українську національну культу¬ру з притаманною їй неповторною ментальністю україн¬ського народу.
Проте розгадати цей «парадокс» не так уже й важко, якщо згадати (поо це вже йшлося в одній з попередніх лекцій), що Ленін, відмовившись напередодні жовтневого перевороту від жорсткості «об'єктивістської» позиції Пле-ханова і меншовиків і наголосивши на «творчому» хапак-тері своєї марксистської позиції (всупереч плехановській «ортодоксальності»), не встиг через хворобу і ранню смерть надати своїй «творчій» позиції характеру тієї системи то¬талітарного мислення, перші кроки до якої він почав уже здійснювати у статті «Про значення войовничого матеріа¬лізму» (1922), а також актом висилки за кордон великої групи гуманітарної інтелігенції.
Така система тоталітарного мислення, з діаматом у центрі як своїм філософським, ядром, була створена, як уже зазначалося, в, 30-ті роки Сталіним. Тому між 1922 р. (хворобою Леніна) і початком 30-х років, коли Сталін при¬ступає до творення- тоталітарного «марксизму», втіленням якого став короткий курс історії ВКП(б), вирізняється пе¬ріод своєрідної ідеологічної «відлиги», яка в Україні збіг¬лася з таким сприятливим для українського відродження процесом, яким була так звана «українізація».Відомий західний радянолог А. Авторханов (емігрант з СРСР) V виданій V ФРН у 1988 р. книжці «Імперія Кремля» писав, що в перші роки радянської влади значна частина комуністів національних республік прийняла за «чисту монету» ленінську тезу про «суверенність» радян¬ських республік, про право їх народів на розвиток націо¬нальної мови, культури тощо1. В національних республі¬ках починаються процеси розвитку національних культур (згодом ці процеси дістали назву «коренізації»).
"Українізація» (так наазивали у нас цей процес), зустрі¬ла глухий опір широких кіл членів КП(б)У . Та це й не дивно: адже більшовицька партія в перші роки її снування в Україні складалися переважно з неукраїнців. На першо¬му з'їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 р. в Москві, українців було менш ніж половина (більшість делегатів становили росіяни, євреї, поляки, латиші). Тому нікого в партії не дивувало, що тут (у партійному середовищі) по¬пулярною була теорія «прогресивності» російської культури (оскільки її носієм є російськомовний у переваж¬ній своїй більшості в Україні пролетаріат) і нібито «від¬сталості» культури української, оскільки головним її но¬сієм буде селянство. Секретар ЦК, КП(б)У Д. Лебідь прямо писав: «Поставити собі завдання активно україні¬зувати партію, а відповідно і робітничий клас... зараз бу¬де для інтересів культурного руху мірою реакційною, бо націоналізація, тобто штучне насадження української мо¬ви в партії і робітничому класі за нинішнього економіч¬ного, політичного і культурного співвідношення між міс¬том і селом... означає стати на точку зору нижчої культури села порівняно з вищою культурою міста».
І все ж у червні 1923 р. Раднаоком УСРР мусив ухва¬лити постанову «Про заходи в справі українізації шкіль¬но-виховуючих та культурно-освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допо¬могу розвиткові української мови». Українізація почалася. Вона відіграла роль СВОЄРІДНОГО каталізатора, який приско¬рив пооцес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культупи, культури взагалі у світовому культурному проціесі. В1д початку 20-х років між твор¬чими групами української літератуоно-художньої інтелі¬генції, такими як «Плуг» (спілка селянських письменників України, заснована в 1922 р.) і «Гаот» (спілка пролетар¬ських письменників Укпаїни, заснована на початку 1923 р. В. Елланом-Блакитним), точилися дискусії з цього питання. Згодом вони переросли- у відому літературну дискусію 1925—1928 років.