ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

Такі Я буду скрізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого укра¬їнського письменника та мислителя Михайла Коцюбинсь¬кого (1864—1913). Одна з провідних тем його творчості — відчуження людини, втрата органічного зв'язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат «завойов¬ницького» ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник «одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить по¬вітря пилом та димом». В результаті туга й самотність («Інтермеццо»), а то й смерть як спокута за втрачену гар¬монію з природою («Тіні забутих предків»). Отже, «пере¬мога» над природою обертається поразкою людини. Вихід Коцюбинський шуках в поверненні до природи, «перенесен¬ні» її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постій¬ного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм «внутрішнім». Це типове екзистенціальне змалюван¬ня взаємин людини і природи.

Започаткувавши в українській літературі жанр «потоку свідомості», Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціональ¬ного аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов'язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменника цікавлять не «зовнішні» (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме «внутрішні», згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне «структурування» світу особистістю, творення власного, не менш ба¬гатого за зовнішній, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специ¬фічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермі¬нується «серцем», а не зовнішньою необхідністю. Коцю¬бинський виразно змальовує особливо «побожне» ставлен¬ня українця до землі. Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Вннниченко (1880—1951) був при¬хильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджував¬ся з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характе¬ризувати як «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917— 1918 рр. знаходимо у тритомній праці В. Винниченка «Відродження нації». Український народ, писав Винничен-ко, «який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літе¬ратурою, народ, який утворив таку багату пісню, таку гли¬боку народню музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно до¬водилось усіма уважними дослідувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку»1.

Треба, щоб руський де¬мократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точ¬но й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським посту¬пом»2.

Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалежності, Винниченко говорить так: «Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься люд¬ською мовою інстинктом життя, дала людині любов до са¬мої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоро¬вий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це жит¬тя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого існування,—дитинство, юнацтво. Теплим зворушен¬ням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої по¬ри, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі лю¬дини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування—до тих людей, до тої місцевості, до тих бу¬динків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свід¬ками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролета-рій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстракт¬ній масі людськості, є абсурд. 1. не тільки абсурд, а лице¬мірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі»1.Як відомо, Винниченко був заступником голови Цент¬ральної Ради та головою Генерального Секретаріату Ук¬раїнської Народної Республіки (УНР), згодом очолював Директорію. На початку 20-х років, спонукуваний політикою українізації, що почалася було в радянській Україні, Винниченко наважився повернутися на батьківщину з-за кордону. «Є ознаки до творення центрів,— писав він у щоденнику, — є наміри українізації партії і влади, себто наближення до української обстановки»2. Проте, будучи вже введеним до складу уряду, передумав і назавжди емі¬грував.