ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ
Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізна¬вальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань перено¬сився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всьо¬го ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєді¬яльності.
Напрям наукових пошуків Копніна виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філо¬софи жартома між собою називали спрямування дослі¬джень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом». За¬уважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намага¬лося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм жит¬тєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунали звинува¬чення в тому, що спроба поставити в центр філософствуван¬ня людину та різні способи освоєння нею світу є «буржуаз¬ною» тенденцією.
На початку 60-х років до вітчизняних «берегів» докоти¬лася з Заходу хвиля «молодомарксизму», звернення до яко¬го було зручною, напівлегальною формою критичного пере¬гляду тоталітарних світоглядно-філософських стереотипів. І тут виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса ан¬тропологічної зорієнтованості філософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально-кордоцентричною філософ¬ською спадщиною Г. Сковороди й П. Юркевича.
В політичному відношенні окреслені філософські яви¬ща виразно тяжіли до лібералізму. Недаремно в ті роки їх офіційно таврували як «відхід від класово-партійних прин¬ципів». Імпульс, наданий українській філософії коротко¬часною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, не тільки не був втрачений у брежневсько-«застій-ні» роки, але й багато в чому був примножений. Досить сказати про наростання нестримного потягу до укорінення у світову та національну філософську традицію, йдеться не тільки про «червоний позитивізм» і «червоний екзистенціа¬лізм». Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпоча¬лися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Мо-гилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).
Не дивно, що відразу почалися нарікання з боку ідеоло¬гічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на щит!» І підняли-таки (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари та ін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовий рівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а ви¬вчення й видання першодруків та міркувань про них не припинялось ані на рік. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української фі¬лософії та культури у світі.
Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була в цілому історико-філософська школа Украї¬ни, відома дослідженнями не лише вітчизняної, а й світо¬вої історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, ГО. Кушакoв та ін.). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього три¬дцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вира¬женням якого були передусім партійно-ідеологічні настано¬ви «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідни¬цька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викла¬дацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пре¬синг цього офіціозу.
Мислителі української діаспори. Поразка української національної революції 1917—1918 років викликала хвилю еміграції української інтелігенції за кордон. Ми вже част¬ково говорили про художньо-філософську творчість в емі¬грації такого видатного українського письменника, мисли¬теля та політичного діяча, як В. Винниченко. Поряд з ним можна назвати ще ряд українських, діячів, які починали свій творчий шлях в Україні (деякі з них брали активну участь в українській революції), але мусили продовжувати свою діяльність за межами України.
Історично склалося так, що за межами української держа¬ви опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах сві¬ту, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу. Знахо¬дячись в іншому національному середовищі,- українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доро¬бок у розвиток його духовної культури. Звичайно, не все рівно¬значне у цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнору¬вати надбання української діаспори (як це робилося до не¬давнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літерату¬ри, філософії.