Творча спадщина Софії Русової. Періоду еміграції

За її словами, виховання "нацією своєї молоді йде у зв’язку з політичними та соціальними уявленнями, її родинними та громадськими звичаями і світоглядом" [8, 7]. Його мета тісно пов'язується із "визначенням вищих вартостей життя", з тим найвищим гуманним ідеалом, "що панує на той час у громадянстві" [8, 162]. Людина вихована, стверджувала педагог, _ це "працездатна, соціяльно свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любовю до рідного краю і з пошаною до других народів" [10, 2].

Як видно з вищевикладеного, С.Русова вважала педагогіку соціальною наукою. Поруч із А.Волошиним у Закарпатті, М.Галущинським у Галичині, вона була серед педагогів, які ширили в українському суспільстві ідеї "одного з головніших" (за її словами) представників "соціологічного напряму виховання", -німецького філософа й педагога, творця соціальної педагогіки як окремої галузі знань П. Наторпа [10, 129]. "Людина стає людиною тільки в єднанні з громадянством" - цей вислів П.Наторпа є основою соціально-педагогічних поглядів С.Русової. Серед головних соціально-педагогічних ідей, які простежуються у її працях, є: вплив умов життя (соціального середовища) на виховання; залежність мети і характеру виховання й навчання від суспіль¬них відносин і навпаки, - їх вплив на суспільне життя, взаємоза¬лежність соціуму та індивіда. Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918р. вона писала: "Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя" [18, 34]. Водночас необхідно зауважити, що соціальна педагогіка як наука на початку XX ст. знаходилася лише на етапі свого формування (перша праця "Соціальна педагогіка" П.Наторпа з'явилася друком у 1899 р.). Тому С.Русова, аналізуючи соціальні аспекти виховання, підкреслювала: те, що "ми звемо соціальною педагогікою, не є якась окрема галузь педагогіки, яка проти-ставляласьби індивідуальній, це є лише конкретна реалізація в вихованні того принципу, що дитина може суцільно розвинутися лише в соціяльно організованому осередкові" [10, 129]. Через те педагогіка, за її переконаннями, "мусить ставитися на соціаль¬ний грунт, вона виховує для життя, бо й сама є виявом, є частиною життя" [10, 6].

Це трактування не завадило вченій одній із перших в українській педагогіці охарактеризувати такі соціально-педаго¬гічні поняття, як соціалізація особистості, соціальне виховання, соціальне середовище, які сучасна наука визначила провідними категоріями нової для України галузі педагогічних знань соціальної педагогіки [19, 5]. Найбільш повно вони окреслені в її праці "Нова школа соціального виховання", яка, за визначенням С.Сірополка, "дає основні поняття соціяльного виховання та знайомить із тими засобами, що ведуть до розвитку соціяльного інстинкту дитини" [20, 277], у наукових розвідках "Сучасні течії в новій педагогіці", "Соціальне виховання: його значення в громадському житті" та в статті "Суспільні питання вихо¬вання".Простежуючи генезу становлення педагогіки як соціальної науки, придивляючись "до головних виявів нової педагогіки", Софія Русова сформулювала такі загальні вимоги до виховання: воно, по-перше, повинно бути індивідуалізованим, по-друге, -соціалізованим, по-третє, - індустріалізованим, викликати в учня найбільшу творчу активність [10, 2]. При цьому "прав¬дивим апостолом індивідуалізму" в педагогіці вважала Ж.Ж.Руссо, соціалізації виховання - Й.Г.Песталоцці, якому належить утвердження цього принципу в педагогіці. Реалізацію його на практиці, за її висновком, започаткував Ф.Фребель [10, 3].

Необхідність соціалізації вчена виводила із соціального інстинкту дітей, який у шкільному віці "стає керуючим фактором" у їх вихованні та в поведінці, виявляється у прагненні до різних форм їх "групування", в потребі дружби, особистої симпатії, в бажанні "досягнення громадської похвали" [10, 7-8]. За її переконанням, "від соціялізації залежить вся гармонія люд¬ських зносин" [14, 49]. Прагнучи надати "добрий напрямок" соціалізації, С.Русова визначила її шляхи та засоби, зокрема: "1) 3 першого року привчати дитину до чужих людей, оточувати її такими відносинами, щоб вона виростала із почуттям, що люди й оточення дають лише приємні враження, і треба йти їм назустріч з привітністю ... 3) Якнайраніше ... утворити для дитини товариський осередок, ... слідкувати, щоб дитина незаносилася в товаристві, щоб ставилася до товариства з щирою ласкою, з рівною пошаною. 4) ... якомога раніше давати дитині відповідні її силам і розвитку соціальні обов'язки: прислуговувати за сніданком, прибирати в хаті, допомагати молодшим товаришам одягатися, митися і т. п. 5) ... вимагати від дитини тієї чи іншої свідомої акції на допомогу чужій людині, але за яку ми дізналися, що вона бідує. 6) Мусять бути орга¬нізовані не лише індивідуальні праці, а й колективні, де всі об'єднують свою творчу думку, свої спільні враження на користь не самих працюючих, а комусь третьому - чи гуртку, чи колективу, чи слабому товаришу ..." [21, 60-61].

У працях С.Русової знайшло висвітлення та обґрунтування таке нове, актуальне і для нашого сьогодення, соціально-педаго¬гічне поняття, як "соціялізація світогляду" учнів. Педагог розуміла його як "розвиток громадської свідомості" [11, 65], що сприятиме виробленню звички "постійно керуватися в своїх чинах нетільки своїми власними інтересами, а й інтересами товаришів, спів¬громадян" [11, 5]. Важливим підґрунтям соціалізації світогляду вона вважала шкільне самоврядування та колективні види діяль¬ності, а також "соціалізацію" навчальних програм, тобто присто¬сування їх "і своїм змістом і обсягом до природи дитини, якою вона є, та до її потреб в тому громадянстві в якому вона житиме" [11, 65]. Водночас учена застерігала, що соціалізацію навчальних програм не слід плутати з "практикуляцією, ані з професіона¬лізацією", як це було в радянській школі 1920-х - поч. 1930-х pp.