Творча спадщина Софії Русової. Періоду еміграції

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисцип¬лінованість підлітка, його втаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням. Другий період позначений "зменшенням самітнього індивідуалізму і пробуд¬женням громадських інстинктів". У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто -"адорація", тобто "велика, палка симпатія до якоїсь особи... в більшості старшого віку", мрійливість, пошук ідеалу. Третій період юнацтва, за С.Русовою, пов'язаний із "шуканням набли¬ження до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки". Водночас саме в цьому періоді "попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням", щ0 вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез: подавати "науково, серйозно без якихбудь легкодухих заміток" відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей; не вимагати в цей час "сліпої слухняности, непоясненої льогічною необхідністю"; не втомлювати підлітків "наукою", чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі; відволікати від надто великої мрійливості; через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності; найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати "звірські" інстинкти; розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також самоопанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С.Русова, - "це великий обов’язок кожної матері, кожного виховника" [13, 3].Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й "тої соціяльної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума", Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності [14, 8-9]. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціо¬логічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою "Значення соціальної психології для виховання". У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що "має вже дуже визначні наукові досліди", науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф.Олпорт, Ч.Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія -це частина психології "індивідуума", яка розглядає його поведінку "в секторі ...соціяльного оточення", тобто дає "розуміння взаїмовідносин" людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе [14, 11].

Як правильно підмітила дослідниця Н.Дичек, Софія Русова 0о-своєму підходить до класифікації соціальної психології - за її змістом: розрізняє ту, що досліджує соціальний вплив на індивіда, і ту, яка вивчає вплив особистості на колективне життя [15, 171]. У пошуках відповіді на питання, що справляє більший вплив на розвиток цивілізації - розум чи емоції, і на які стимули соціального оточення реагує особа, С.Русова схиляється до думки про те, що поступ цивілізації спирається більше на емоції, симпатії, ніж на розум. А в процесі "суцільного розвитку інди¬віда" першочергова роль належить мові, знання якої дає змогу розуміти поведінку інших людей, служить "шляхом переймання", "прилаштування" до оточення, що сприяє розвиткові особистості [14, 86]. Вчена погоджується з висновками сучасних їй психологів про те, що своєрідним містком між "перейманням людей реальних" і символічних образів літератури та абстрактних соціальних вартостей (мужності, шляхетності, героїзму) служить мистецтво. Велику роль у задоволенні змагань людини до поступу, до нових ідеалів відводить - особистостям "оригінальної думки і міцної сили волі", особливо в часи суспільних перемін, докорінних реформ. На її думку, вся "висока праця цивілізації - це наслідок праці надхнених піонерів", "геніяльних діячів", якими їх зробили природа, оточення, соціальний осередок [14, 87-88].

В аналізованій статті Софія Русова розглядає психологічні мотиви, що спонукають до "змагання єднатися, знаходити одну спільну мету для виконання". Думки ряду зарубіжних психологів про те, що ними є егоїстичне прагнення людини до забезпечення власних інтересів або "бажання охорони молодших членів родини", мислителька вважала такими, що "не мають за собою певного наукового терену" [14, 128]. Услід за німецькими вченими М.Майєром, Е.Мейманом вона стверджувала, що "людські колективи" складаються на основі співпраці їх членів. С.Русова детально проаналізувала проблему взаємодії і взаємовпливу індивіда й групи (колективу) та "неорганізованої юрби". На цій основі дійшла висновку про суспільну цінність кожної окремої людини, котра "додає хоча й малу, але свою власну частину впливу на цілий осередок, у якому вона жиє, працює" [14, 128-131].

Щодо відносин між педагогікою і соціологією, то С.Русова зазначала: соціологія "більш усього цікавиться становищем людини в громаді, ріжними соціяльними відношеннями, обов’язками" [11, 4]. Погоджуючись із поглядами на цю проблему вчених і педагогів-практиків кінця XIX - початку XX ст. (Е.Дюркгейма, А.Ферр'єра), зауважувала, що соціологія, оперта на біології та психології, дає "певні вказівки для виховання", поруч з цими науками виступає ключем до розуміння життя [16, 253]. Не маючи змоги дати до рук "самі засоби для педагогічної практики", вона "дає нам ціле коло думок, які мають стати душею педагогічної практики, керують нею і дають усьому вихованню певний змисл, без якого вся педагогічна діяльність не дала б бажаних наслідків" [17, 141].Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна "тільки може освітити таємне питання - до чого маємо вести нашого вихован¬ця, де знайти "для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди" [9, 307]. Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання. За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С.Русової, у цій галузі "вона була піонером", оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г.Горна "The Philosophy of Education" ("Філософія освіти"), виклавши їх в обширній статті "Дещо з філософії виховання" ще в 1917р. [15, 172]. Поділяючи думки вченого, вона писала: тільки "философське розуміння життя дасть ясний напрямок нашій діяльності і вияснить значіння виховання для загального вселюдського поступу..." [9, 307]. Водночас мислителька вважала, що сучасна їй педагогіка поки що не висунула "жадної широкої філософської думки, яка б керувала вихованням, поклалася б ґрунтом для усіх практичних методів і засобів..." [9, 307]. Зате в ній достатньо повно простежується "соціяльний напрямок", представлений науко¬вими пошуками Дж. Дьюї, Г.Кершенштейнера, М.Монтессорі, П.Наторпа. Через те у визначенні суті виховання С.Русова виходила із розуміння його як "одного з міцніших факторів в соціяльному життю кожного народа" [17, 142].