Творча спадщина Софії Русової. Періоду еміграції
ІІ. Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-х-зо-х pp. ХХ ст.
2.1. С.Русова про теоретичні основи педагогіки
Українську педагогіку міжвоєнного періоду в державах Центральної Європи репрезентують передусім А.Волошин, А.Животко, І.Огієнко, С.Сірополко, В.Сімович, С.Смаль-Стоць-кий. Аналіз творчої спадщини багатьох із них, здійснений Т.Беднаржовою [1], В.Даниленком, О.Добржанським [2], Ю.Калічаком [3], Р.Кірою [4], М.Кляп [5], А.Марушкевич [6], М.Тимошиком [7], вивчення праць цих представників української еміграції дають підстави стверджувати, що у 20-х-ЗО-х pp. XX ст. вони започаткували розвиток української педагогічної думки за рубежем. Національна за своїм змістом, вона продовжувала і розвивала народнопедагогічні виховні традиції, досвід шкільно-освітньої справи в Україні періоду Козацької республіки й Української держави 1917-1920 pp., випливала із просвітницько-педагогічних ідей і поглядів Г.Сковороди, О.Духновича, членів Кирило-Мефодіївського братства, педагогів-демократів другої половини XIX ст., освітніх діячів національної орієнтації початку XX ст. На відміну від радянської педагогіки 1920-х-1930-х pp., була позбавлена чужих українському народові політичних нашарувань, увібрала все найкраще зі світової педагогічної думки, а тому в умовах відродження національної системи освіти є невичерпним джерелом наукових пошуків педагогів-теоретиків і практичних освітніх працівників. При цьому предметом глибокого вивчення науковці - представники української педагогічної думки в еміграції - обрали проблеми розвитку школи й педагогіки на українських землях від найдавніших часів; місця і ролі рідної мови, національно-культурних надбань у навчанні й вихованні підростаючих поколінь українців; проектування шляхів і способів розбудови національного шкільництва в неза¬лежній Україні; аналіз новітніх зарубіжних педагогічних ідей тощо.
Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогіч¬них поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед націо¬нальної школи, системи освіти. У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень. На підставі глибокого озна¬йомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й.Гербарта, Я.А.Коменського, Дж. Локка, М.Мон-теня, Й.Г.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо, Г.Спенсера, Ф.Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку "гармонійного виховання суцільної людини "[%, 3]. При цьому сутність поняття "виховання суцільної людини" вбачала у формуванні її "розуму, її особливих здібностей, її характера й морального індивідуального й соціяльного ідеалу" [8 , 189].
Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в доеміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання: "1) що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливости атмосферу і 2) ... як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки" [9, 307]. Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка "в свойому теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціяльної психології" [10, 2].Психологічне підґрунтя виховання людини, "пристосованої до нових потреб життя", педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції ("Нова школа соціяльного виховання", "Нові методи дошкільного виховання", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Теорія і практика дошкільного виховання") та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія "заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу" [11, 4]. Звідси її тверда переконаність: "для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму", оскільки "психологичні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм" [12, 3]. Серед способів "зрозуміти дитину", методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С.Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостережен¬ня, щоденники, анкети; спомини педагога про власне дитинство; уявлення "себе самого в становищі дитини"; збір "продуктів дитячої творчости", особливо малюнків тощо [13, 10].
Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: "дитяча душа потребує ласки, симпатії, любови і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нор¬мально розвиватися без материнської любови і ласки..." [11, 8].
За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально "зглибила" психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати "майже ніяких певних дослідів ... про ... стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання" [13, 2]. Саме тому в статті "Душа юнака та його виховання" С.Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, "обсервації над молоддю" з поадальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р.Роллана, Ж.Ж.Руссо, Л.Толстого.