Творча спадщина Софії Русової. Періоду еміграції
Істотною особливістю творів Софії Русової міжвоєнної доби виступає пріоритет у них нових, зарубіжних педагогічних ідей, зумовлений розширенням міжнародних освітніх зв'язків ученої. Із праць цього періоду вона постає як глибокий знавець провідних положень творчої спадщини західноєвропейських учених початку XX ст. Поділяючи чимало їхніх ідей стосовно національного характеру школи, соціалізації та індивідуалізації навчання й виховання, використання експериментальних досліджень у роботі з дітьми, вона виступала проти сліпого копіювання чужих педагогічних систем, бездумного перенесення на український ґрунт зарубіжних навчально-виховних методик. Так, аналізуючи системи початкового виховання й навчання Марії Монтессорі та Овідія Декролі, які у 1920-х-1930-х pp. XX ст. були пануючими в державах Західної Європи, С.Русова дійшла висновку: з методик обох педагогів слід взяти те, що найбільше відповідає темпераментові української дитини та сприяє її інтелектуальному розвиткові; "дуже побажаним" є, на її думку, щоб ці системи "націоналізувалися ... і дали нашим дуже здібним, вразливим дітям найкраще виховання і цікаву методу та матеріал" для роботи з ними [53, 21].
Софію Русову цікавили соціальні аспекти навчання й вихо¬вання, зусилля зарубіжних учених кінця XIX - перших десятиріч XX ст. щодо становлення соціальної педагогіки як науки. Це підтверджують її окремі праці ("Нова школа соціяльного вихо¬вання"), статті ("Виховання і соціологія Дюркгейма", "Со-ціяльне виховання: Його значіння в громадському житті", "Суцільні питання виховання"), рецензії на іноземні видання ("I.Guyau. Education et Heredité. Etude Sociologiguc", "Souriau. ]sfotions de Sociologie, appliquei a la Morale et a L'Education. peuxieme annee děs Scoles Normales").
Відповідно до педагогічної думки свого часу у спадщині С.Русової еміграційного періоду спостерігаємо прагнення "пси¬хологізувати" педагогіку. Зокрема у науковій розвідці "Сучасні течії в новій педагогіці" вона зазначала, що "... педагогіка ... має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціяльної психології", а навчання й виховання - "спиратися на глибокому ... психологічному досліджуванні, як окремої особи учня, так і цілого гуртка, колективу дітей, а також їх оточення" [54, 2].
Таким чином, у 1920-х-1930-х pp., перебуваючи за межами України, Софія Русова залишалася одним із найплідніших теоретиків національної педагогіки. Продовжувала розробляти порушені на рідних теренах освітні проблеми, водночас значно поглибила їх, доповнила новими темами, ідеями, почерпнутими з теорії та практики зарубіжного шкільництва, із навчально-виховного досвіду українських освітньо-виховних інституцій у ЧСР. Вони знайшли своє відображення у десятках педагогічних праць. Водночас велику пізнавальну і виховну функцію виконують твори С.Русової, віднесені до інших умовно виділених груп.
2.2. Виховний потенціал праць "жіночої" тематикиТеоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямо¬ваність, містять відповідний педагогічний потенціал.
Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обовязок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служения йому" [55, 1]. Відповідь на питання, що розуміла С.Русова під цим ідеалом, дає уже згаду¬вана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "воплотився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні" [55, 1].
Таким чином, ідеалом, якому сміливо й безкомпромісно має служити жінка-українка, за переконанням С.Русової, виступає незалежна Українська держава.
Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і маловідомих, яких називала "тихими героїнями".
Серед них на перше місце С.Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціяльного і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, само¬відданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" во ім'я цього ідеалу [56, 5-7]. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIX ст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру [56, 4-5]. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С.Русова називає галичанку Ольгу Басараб [57, 5].