Шпори з етики

"Іслам" в перекладі з арабського означає покірність, "мусульманство" ( від арабського " муслим " ) – що віддав себе Алаху.

Засновником ісламу є арабський " пророк " Мухамед (Мухаммед або Магомет), значення якого на загальні долі людства важко переоцінити, тому на цій історичній особистості треба зупинитися особливо.Мухаммад — пророк ісламу. Іслам (з арабської — покірність) — одна з трьох світових релігій, які над¬звичайно поширені в сучасному світі. Нині чисельність мусульман перевищує 1 млрд. чоловік.

Іслам сформувався на стику європейської та східної цивілізацій, увібравши чимало надбань іудаїзму, хрис¬тиянства, а також зороастризму, буддизму, грецької філо¬софії, римського права, а також культури давніх народів Сходу і Північної Африки. Виникнення ісламу — законо¬мірний результат поступального духовного прогресу всьо¬го людства.

Іслам зародився на початку VII ст. н.е. в Західній Аравії, у місцевості Хіджаз. Його витоки пов'язані з містами Мекка і Медина. Це був період розпаду родового устрою в арабів, економічного і політичного об'єднання племен, а головне — формування класової держави, коли виникла потреба в її ідеологічній основі. Такою могла стати єдинобожна релігія. На той час у арабів побутували первісні анімістичні уявлення, численні міфи, були дуже розвинуті фетишизм та магія.

Стрижнем нової релігії стали вірування економічно і політичне найрозвиненішого племені курейш, яке покло¬нялося богу Аллаху (від арабського «аль-ілах» — божество).

На честь численних богів, яких вшановували у Хіджазі, у Мецці було побудовано храм Кааба, що мав форму куба (від арабського ка'ба — куб). Однак, за мусульмансь¬кою міфологією, храм Кааба спорудили доісламський про¬рок Ібрахим (біблійний пророк Авраам) та його син Ісмаіл, який був праотцем мекканського племені курейшитів. Проте відомо, що до виникнення ісламу в Каабі зна¬ходились 360 кам'яних зображень богів різних племен Аравійського півострова. В околицях Мекки чотири міся¬ці на рік тривали ярмарки, на цей період заборонялися війни і міжплемінні сутички. Спорудженням Кааби ніби доводилася можливість співіснування різних релігійних вірувань. Але з поступовим утвердженням ісламу всі боги з Кааби були вилучені, а Аллаха оголошено єдиним Богом нової монотеїстичної релігії.

13. Етичні вчення античної епохи

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе сущє, а з чого це сушє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. є.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався живим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксі-мена — повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апей-роном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Моральний канон передбачає знання про досконалу особистість, яку прийнято називати доброчинною, і досконале життя.

1) Один із варіантів морального Канону етичності був запропонований Гомером. Сутність цього Канону зводиться до героїчного епосу. Гомер змальовує той ідеал до якого потрібно прагнути. Основна дилема його канону – усвідомлення героєм своєї смертності. Для того щоб увіковічнити себе в історії герой повинен піднятися над страхом, проявити себе у якій-небудь справі (напр. Аххілес «Елліада»).