Шпори з етики

Звернемося тепер до основних ідей оригінальної етичної концепції Швейцера. Її основний принцип - благоговіння перед життям у будь-якій формі, збереження життя, полегшення страждань живучих. Духовне життя, на думку Швейцера, йде нам назустріч у природному бутті. Благоговіння перед життям відноситься і до природних, і до духовних явищ, преклоніння перед природним життям необхідно спричиняє преклоніння перед життям духовної.

Швейцер тверезо оцінює парадоксальність своєї етики: "Особливо дивним знаходять в етиці благоговіння перед життям те, що вона не підкреслює розходження між вищою і нижчий, більш коштовною і менш коштовним життям. У неї є свої підстави надходити в такий спосіб . Для істинно моральної людини всяке життя священне, навіть та, котра з нашої людської точки зору здається нижчестоящої".

Таким чином, об'єктом морального відношення для Швейцера стає будь-яке життя - людини, природи, тваринного світу, мікроорганізмів. Він зрівнює моральну цінність всіх існуючих форм життя. Чи випливає з цього, що життя людини і життя тварини мають однакове значення, а життя істот, що коштують на нижчій ступіні еволюційного розвитку, прирівнюється до життя тих, що знаходяться на вищій ступіні розвитку? Швейцер не тільки не приводить нас до цього абсурдного висновку, але і веде від нього. Він тверезо і раціоналістично описує ситуацію морального вибору, так добре відому кожному. "Знаходячись разом із усіма живими істотами під чинністю закону самороздвоєння волі до життя, людина всі частіше виявляється в положенні, коли він може зберегти своє життя, як і життя взагалі, тільки за рахунок іншого життя, якщо він керується етикою благоговіння перед життям, то він наносить шкоду життя і знищує її лише під тиском необхідності і ніколи не робить це бездумно. Але там, де він вільний вибирати, людина шукає положення, у якому він міг би допомогти житт і відвести від її погрозу страждання і знищення".

Швейцер підкреслює релігійний характер свого світогляду, убачаючи явно позитивні результати взаємодії і взаємопроникнення християнської моральності і раціоналістичного способу осмислення світу. Релігійно орієнтована діяльна етика любові і духовна самозаглибленість, на думку Швейцера, роблять світогляд благоговіння перед життям родинним християнському світогляду. Тим самим для християнства і раціонального мислення створюється можливість вступити один з одним у більш продуктивні відносини, чим це було дотепер.

Примітно, що Швейцер не ідеалізує християнство, не переоцінює його можливості, він навіть дорікає християнство в деякій подвійності і непослідовності. З одного боку, говорить він, християнство століттями проповідувало заповіді любові і милосердя, з іншого боку, воно не повставало ні проти рабства, ні проти катувань, ні проти багать, на яких спалювали відьом і єретиків. Сучасне християнство, на думку Швейцера, безсило в боротьбі зі злом, зокрема з діяльністю державних структур, що принижують людське достоїнство і зазіхають на саме людське життя. Християнство намагається пристосуватися до духу часу, зміцнює свої організаційні структури, але з досягненням зовнішньої могутності утрачає свою духовну силу. Нагадаємо, Швейцер був глибоко віруючою людиною, і йому, імовірно, нелегко було відкрити для себе і повідомити світу цю гірку істину.

Розвиваючи свою ідею альтруїзму, Швейцер виступає як суворий раціоналіст, з одного боку, і як тонкий психолог - з іншої. Він усвідомлює, наскільки важка доля того, хто вступив на шлях реалізації його теорії, і намагається допомогти своїм однодумцям, роз'ясняючи її основні ідеї і принципи терпляче, докладно і переконливо. Однієї з основних є тут думка про самозречення як засобі активної добр-творчої діяльності (саме засобі, а не мети). Самозречення в розумінні Швейцера не знецінює людини як особистість, не обкрадає його духовно, але дозволяє йому звільнитися від егоїзму, упередженості і зайвого суб'єктивізму в оцінці чужих учинків, від прагнення судити і засуджувати інших, платити за зло злом, мстити і т.п. чи Випливає з цього, що не потрібно бороти зі злом? Аж ніяк ні, бороти необхідно, але не засобами зла, не осудом, не помстою, а за допомогою припинення поширення зла, а іноді і просто виключенням його з зони уваги і моральної оцінки.Дуже цікаво аргументована у Швейцера ідея про необхідність прощення. "Чому я прощаю щось людині? Звичайна етика говорить: тому що я почуваю жаль до нього. Вона представляє людей у цьому прощенні занадто гарними і дозволяє їм давати прохання, що не вільно від приниження іншого . Я повинний безмежно усі прощати, тому що якщо не буду цього робити - буду неістинний стосовно себе і буду надходити так, начебто я не в такому ж ступені винуватий, як і іншої стосовно мене. Оскільки моє життя і так сильно заплямоване неправдою, я повинний прощати неправда, зроблену стосовно мене. Тому що я сам не люблю, ненавиджу, обмовляю, виявляю підступництво і зарозумілість, я повинний прощати і виявлені стосовно мене нелюбов, ненависть, наклеп, підступництво, зарозумілість. Я повинний прощати тихо і непомітно. Я взагалі не прощаю, я взагалі не доводжу до цього. Але це є не екзальтація, а необхідне розширення й удосконалення звичайної етики".

Таким чином, Швейцер тлумачить прощення як засіб недопущення зла в людську душу. (Згадаємо: "Я взагалі не прощаю, я не доводжу до цього".) Тобто він свідомо не ставить себе на місце ображеного, обманутого, хоча визнає, що стосовно нього був виявлений наклеп, ненависть, неправда і т.д. Він виводить себе за рамки ситуації, а саму ситуацію, де відношення до нього носить явно негативний характер, навмисно не робить об'єктом моральної оцінки. Він дозволяє собі зневажити злом, і тим самим зло як би скасовує, навіть виключає. Такий спосіб недопущення зла дозволяє позбавити людину від мік морального вибору, потреби обґрунтування (нехай навіть для самого себе) необхідності прощення.