Шпори з етики

Філософи, зайняті етичними проблемами, нерідко звертають¬ся до питання: чи. можлива чиста совість? На цю тему існують два протилежних погляди. Один погляд, який висловлює, зокре¬ма, видатний етик XX ст. Альберт Швейцер, полягає в тому, що чиста совість як така неможлива. Це все одно, що круглий квад¬рат. Якщо совість — отже, неодмінно хвора.

У подібному випадку наводиться той аргумент, що людина совісна мірою свого самовдосконалення, пред'являє до себе усе більш високі вимоги. Вона стає суперчуттєвою до найменшого свого відступу від моральних зразків і починає переживати такі тонкості, яких звичайний індивід і зовсім не помітить. Вона увесь час страждає від своєї недосконалості, її совість, як відкрита рана. Той, хто говорить, що його совість чиста, просто не має совісті, тому що совість саме і є інструментом, який вказує на відхилен¬ня від обов'язку. Адже ми не ангели! Ми постійно грішимо, по¬тураємо своїм слабостям, і, виходить, чиста совість - не більше ніж ілюзія чи самообман.

Інший погляд полягає в тому, що визнавати свою совість чис¬тою можливо і потрібно. Чиста совість - це свідомість того, що ти загалом справляєшся зі своїми моральними обов'язками, що за тобою немає істотних порушень обов'язку і великих відступів від моральних орієнтирів. Навіщо треба мучитися, якщо ти, дійсно, виконуєш те, що потрібно, і робиш це чесно й охоче? Відчуття чистої совісті дає людині спокій, здатність оптимістично і бадьоро дивитися в майбутнє. Якщо в морального індивіда виникнуть реальні підстави для сумнівів у правильності того чи іншого свого вчинку, індикатор-совість моментально запрацює. Це відбудеться навіть раніше, ніж виникне рефлексія, ніж з'явиться думка - «щось не так». Але там, де таких реальних підстав немає, винаходити собі муки і посипати голову попелом зовсім непотрібно. Совісність не повинна ставати хворобою, мазохістською пристрастю, самознищенням. У цьому випадку людина може так захопитися муками совісті, що забуде про реальне життя, яке продовжується. Чиста совість - нормальний стан людини, яка виконує моральний обов'язок нагорода за моральні зусилля.

Цікаве розуміння совісті подане в роботах психоаналітика Е.Фромма. Він вважає, що совість буває двох видів — авторитар¬на і гуманістична. Авторитарна совість виражає нашу підпоряд¬кованість зовнішньому авторитету. При авторитарній совісті ми некритично засвоюємо веління деякої зовнішньої сили, релігійної чи соціальної, і виконуємо її волю, тому що боїмося. Підкоряю¬чись авторитарній совісті зі страху покарання людина виконує веління, які далекі від її власних інтересів. Влада переслідує свої корисливі цілі й використовує індивідів лише як засіб, приму¬шуючи їх до підпорядкування за допомогою формування ме¬ханізмів авторитарної совісті. Якщо людина відступає від велінь влади, вона почуває себе винуватою перед нею і страждає, боя¬чись наступного покарання. Але як тільки люди розуміють, що влада втратила силу і нічим не може їм зашкодити, вони негайно втрачають свою авторитарну совість і більше не підкоряються тому, перед чим ще вчора боялися і схилялися.

Гуманістична совість - це голос самої людини, кращого начала в ній, здатної на саморозвиток. Гуманістична совість не дає людям бути рабами, безмовно підкорятися чужим інтересам, витрачати даремно життя. Вона закликає до самореалізації, до втілення в життя кращих своїх сил і можливостей. Совість - це заклик. Совість – те саме, що істина. Вона змушує людину згадати про свій кінець, смертність і зринути зі знеособленого повсякденного світу, обернувшись до питання про буття і до теми власної неповторної індивідуальності. Заклик совісті приходить у мовчанні.

Завершуючи розмову про совість, можна сказати, що вона зав¬жди виступає як особлива уважність, як обережне уповільнення розгляду морального.

Сором як страх осуду

Совість наполегливо нагадує людині про її відповідальність перед собою і перед іншими за виконання моральних обов'язків, говорить про необхідність відповідності їм. Двома найважливі¬шими високоемоційними формами переживання моральної відпо¬відальності, а також своєї невідповідності велінням обов'язку є сором і провина.Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з яки¬ми нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належ¬не і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором - це гнів, повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людь¬ми за себе чи за своїх близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах - це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комп¬лексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Со¬ром підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття без¬силля.