ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

Свідоме спрямування на оспівування спільнорадянського, та ще й скуте канонами соціалістичного реалізму з його єдино можливими конфліктами “між добрим і кращим”, коли національне часто обмежувалося самою мовою та українськими прізвищами героїв, змусило українських письменників створити масу знеособлених творів і “недобачати” справжніх національних трагедій, які теж визначали своєрідність культури, — “розселянювання” українського села, голодомору 1933 р., “розстріляного Відродження”, масової денаціоналізації тощо. Українська національна культура в “усереднених” творах, написаних за відповідними правилами, ставала, по суті, майже безнаціональною, і саме в цьому переважно, а не в “мовному бар’єрі”, головна причина втрати нею популярності (хоч би щодо української культури 20-х років). Вона-бо не відповідала на пекучі питання сучасності, замовчувала їх. У вельми зрусифікованому Харкові україномовні п’єси Миколи Куліша, що їх виставляв на сцені “Березоля” Лесь Курбас, ставали справжніми подіями культурного життя, бо з величезною переконливістю висвітлювали проблеми, що хвилювали всіх. Звичайно, у 30-х роках багато що замовчувалося через політичний тиск, але дезорієнтували й ідеологічні гальма, прищеплені письменниками засади так званих соціальних замовлень. “Внутрішній цензор”, всаджуваний у кожного письменника, коли творець неодноразово “ставав на горло власній пісні”, уже в зародку вбивав навіть бажання писати твори, які справді відповідали потребам суспільства. Для того, щоб національна культура розвивалася нормально і плідно, вона має звільнитися від пут тоталітарного мислення, яке накидає письменникові схеми й трафарети, згідно з якими, а не з правдою життя, він має творити. Скута ще більшими путами, ніж література російська, зазнавши незрівнянно більших утрат, українська література мимохіть втрачала свого читача, що “перебігав” до російської літератури. І це також було і є одним із чинників денаціоналізації українців, їхнього “розукраїнювання”. Українського читача привабить тільки справді національна література, тобто та, де він знайде відповідь на найважливіші питання сучасного українського життя і його витоків у минулому. Тим-то роль українського письменника така відповідальна, бо він водночас і митець, і борець за мову, і її охоронець. Але попри це навряд чи доречні заклики до письменників відвернутися тепер від політики в ім’я “чистого мистецтва” (коли раніш, навпаки, боролися з їхньою аполітичністю), бо тільки той митець, що тримає руку на пульсі життя свого народу, зможе й правдиво його відтворити, тим більше, що борючися за свободу всього народу, письмен-ники борються і за свободу власної творчості.

На заваді ефективності дії такого чинника, як національний мир і співробітництво етносів України, стоїть і досі не припинене і раз у раз поновлюване застосування жупела “українського націоналізму” й інших неросійських “націоналізмів” [14], яким протиставляється дуже своєрідно трактований інтернаціоналізм, носієм якого проголошується фактично лише російськомовне населення, що його в жодних “націоналістичних” гріхах ніколи не звинувачують. Цим, безперечно, хибним поділом в Україні сформовано кілька антагоністичних соціально-національних груп — насамперед досі розколоте на кілька “каст” українство, кілька до останнього часу денаціоналізованих народів (неукраїнців і неросіян) і раз у раз агресивніше під’южування проти них, передусім проти свідомих українців, російськомовне населення, представлене в тому числі і денаціоналізованими українцями.

Важливими тут мали б стати:1) з’ясування й усунення ганебного зловживання поняттям “націоналізм”, що, як правило, означає патріотизм неросійських народів, у тім числі українців (тимчасом як патріотизм російський, навіть із шовіністичним відтінком, завжди толерується, а виступи проти нього кваліфікуються як “русофобія” [15]);

2) пояснення, що інтернаціоналізм можливий на грунті будь-якої національної мови, а не тільки російської;

3) боротьба проти виявів будь-якого шовінізму, не виключаючи й українського, якби він виник (але не сплутуючи його з “націоналізмом”, любов’ю до свого народу при шануванні всіх інших);

4) поширення знання української мови як державної серед усіх етносів України, передусім українського, при повному протегуванні культурно-мовним, політичним, соціальним та економічним потребам усіх інших народів;

5) делікатне й тактовне ставлення до потреб всіх національних шкіл, де при всебічному ознайомленні із власною національною мовою і культурою було б створено умови для грунтовного засвоєння української мови, літератури та історії.

Перелічені побіжно перешкоди, що заважають дієвості джерел мовної стійкості українського народу, звичайно, крім суто організа-ційно-практичних заходів, вимагають для їхнього подолання великих зусиль фахівців-теоретиків у галузі мовознавства, історії, літератури, соціології й політології. Тут потрібні й глибокі наукові дослідження, які б висвітлили відповідні питання і спростували помилкові погляди на них, і науково-популярні праці, які б ознайомили з усією дотичною проблематикою широку громадськість. Якщо питання справжнього суверенітету України ставиться серйозно, а не обмежується декларацією, то подібна робота є невідкладною.