ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

Проблема мовної стійкості та її джерел, одна з ключових теоретичних проблем соціолінгвістики, набуває зараз особливої практичної гостроти там, де процеси мовної асиміляції ставлять під загрозу існування певної мови, а разом з тим, як дальший наслідок, можуть призвести до загибелі народу — носія відповідної мови. Щоправда, відомі випадки, коли мовна асиміляція не призводила до цілковитого зникнення етносів. Вони відродилися на новій мовній основі. Так сталося, наприклад, коли після зникнення зроманізованих дороманських народів на цих самих теренах з’явилися народи романські (неолатинські). Проте, по-перше, далеко не завжди подібне відродження можливе, по-друге, мовне переродження етносу витворює, по суті, новий народ. Процес мовного, — а тим самим і етнічного, — переродження етносу, пов’язаний із народженням нового народу, вимагає тривалого, багатовікового вироблення нової мови. Крім того, процес подібної появи нових народів дуже часто викликає мовну й етнічну смерть народу-асимілятора. Свого часу римський народ асимілював низку нероманських (неримських) народів Європи. Але ця асиміляція, започаткувавши народження нових народів, стала водночас початком кінця римської латинської мови і римського народу.

Тому проблема мовної стійкості, важлива в першу чергу для народів асимільованих, набуває у кінцевому підсумку неабиякої актуальності і для народів асимілюючих.Оскільки проблема мовної стійкості, особливо пекуча для українців, найпереконливіше може бути висвітлена в контексті розв’язання аналогічної проблеми народами світу взагалі і слов’янськими народами зокрема, найдоцільніше розглянути її під трьома кутами зору, що їх відбито відповідно в трьох розділах запропонованої статті —

1. Основні засади;

2. До проблеми мовної стійкості українців (питання внутрішніх перешкод);

3. Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов’янських народів. Лише комплексний розгляд цих трьох граней проблеми створює ту цілісність, яка потрібна для бодай першого наближення до порушеної в них складної проблематики.

Основні засади

Проблема мовної стійкості постає не перед усіма народами, зокрема не перед тими з них, що здавна характеризуються мовною стабільністю, коли ніщо серйозно не перешкоджає існуванню й розвиткові мови. До народів з подібними мовами належать ті, мова яких (російська, англійська, французька) поширена не тільки на території відповідних країн, а й далеко за їх межами, або ті, мови яких (зокрема, болгарська, румунська, угорська), хоч маловідомі поза межами їхньої території, але поширені на ній, у тому числі й серед інших етносів, що там проживають. Подібну мовну стабільність забезпечують власна національна територія, ефективна економіка, стабільна держава, високий рівень культури. За відсутності одного або кількох із цих факторів народ утрачає свою мовну стабільність, становище мови стає непевним, неврівноваженим, часом навіть загрозливим. Масштаби поширення мови на певній території можуть у такому разі обмежитись самими її носіями, тільки частково охоплюючи представ-ників інших народів (литовська, латиська, естонська, в радянський період, але почасти такий стан зберігається і в сучасній Литві, Латвії, Естонії; польська під час поділів Польщі). Іноді мова на своїй території може мати часткове поширення серед народу, її носія (білоруська в Білорусії, ерзя і мокша - мордовські в Мордовській республіці). Часом поширення мови серед її носіїв може навіть наближатися за поширеністю до нуля (іжорці, 1970 р. — 800 чол. у Ленінградській обл., ліви, 1975 р. — 150 чол., у Латвії, водяни, 1975 р. — менше ніж 100 чол., у Ленінградській обл.) [1]. У подібних випадках при виникненні загрози поступової втрати національної мови і денаціоналізації гостро постає питання мовної стійкості народу, тобто його здатності за несприятливих обставин збе- регти і відновити свою мову.

Отже, мовна стабільність і мовна стійкість народу — різні речі. Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найста-більнішу і найвпливовішу, найпоширенішу свого часу у світі мову, про що свідчать долі таких колись поширених світових мов, як давньо-єгипетська, шумерська, аккадська (ассиро-вавилонська), хетська, що стали мертвими і тепер відомі лише з пам’яток. Свого часу академік НАН України Л.А.Булаховський порівнював мови з валютою [2], оскільки оцінка мов за критерієм поширеності скидається на курс валют на світовому ринку. Зважаючи на це порівняння, можна сказати, що мовна стійкість народу, який випробовується на міцність, є начебто квінтесенцією мовної стабільності, її запорукою. Це той скарб, той золотий фонд, який, урештірешт, гарантує стабільність валюти.Мовну стійкість народу живлять чотири головні джерела, що становлять доконечні умови його національного існування: національна традиція (історична пам’ять); національна свідомість та солідарність, що мають становити взаємопов’язану нерозривну пару; національна культура, духовна і матеріальна; національний мир і співробітництво з іншими етносами, що живуть на території відповідного народу, а також з іншими народами світу. Дію цих джерел найкраще з’ясують наведені далі приклади.