ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

Не становлять винятку й українці, бо “Кобзар” Тараса Шевченка, що начебто підсумував усе найвизначніше в українській національній традиції, відбив сучасне і накреслив шлях до майбутнього, тим самим заклавши основи нової української літературної мови, а разом з нею і літератури. Без цієї великої національної Книги чи існували б українці і досі як народ?

Ці приклади переконують у слушності думки: “Народ, що має минуле, має й майбутнє”. І що глибше сягають корені національної традиції, то міцніше стоїть дерево національної культури, а тим самим і мови.

Знання національної традиції, своєї історії сприяє розвиткові національної свідомості, основним носієм якої є національна інтелігенція. Проте доки ця свідомість зосереджена тільки в ній, не стала, хай не в такій концентрованій формі, набутком усього народу, не пов’язалася із своїм зовнішнім практичним дійовим виявом —національною солідарністю, національна свідомість мало що важить. Там, де є національна релігія, національна свідомість розвивається завдяки їй. Утім, цю роль відіграли й різновиди світових релігій, зокрема християнства, оскільки належність до певних конфесій часто пов’язується з належністю до певних національностей. Крім того, поширенню національної свідомості дуже сприяє література, особливо історична проза, романи, сучасний епос. Так, в історії польської літератури давно усталилася думка, що класик польської літератури Ю.Крашевський вирвав із рук польських жінок французьку книжку і вклав у них польську [7]. Ці жінки, майбутні матері, виховали потім цілі покоління польських патріотів. Величезне значення для виховання національної свідомості в поляків мала відома трилогія Г.Сенкевича, якою зачитувалися всі в Польщі — від найубогішого наймита до найбагатшого аристократа.

Національна свідомість і національна солідарність нерозривно пов`язані. По суті, це два вияви того самого почуття, що можна б назвати патріотизмом, повагою, любов’ю до свого народу. Тільки свідомість — це думка, а солідарність — дія. Свідомість — переважно теорія, а солідарність — практичний висновок з неї. У зрілих народів національна свідомість і солідарність нерозривні. У незрілих національна свідомість виливається нерідко в абстрактне теоретизування, через що й залишається приналежністю вузьких інтелігентських кіл.Прикладів великого значення національної солідарності можна було б наводити багато, але обмежимось одним. Тих, хто замислювався над подіями епохи наполеонівських воєн у Європі і дальшим періодом так званої реакції, не міг не здивувати дещо суперечливий характер цього часу. Справді, Наполеон, щоб там не було, ніс країнам Європи здобутки Французької буржуазної революції — скасування кріпацтва, феодальних привілеїв дворянства, конституцію, розвиток прогресивних буржуазних порядків. Після перемоги над Наполеоном в усій Європі запанувала феодальна реакція — Священний Союз, Меттерніх, жандармське стеження за умами, сувора цензура, а в Росії — військові поселення Аракчеєва, миколаївська реакція і після 1812 р. ще майже півстоліття кріпаччини, яку, цілком можливо, Наполеон, у разі перемоги, скасував би. Проте народи Європи, — якщо не рахувати поляків, які чекали від французького імператора відновлення Польської держави, — виявили дивовижну національну солідарність і одностайно — і пани, і кріпаки — розпочали війну проти нього і перемогли його, хоч унаслідок цієї перемоги, скажімо, колишні російські кріпаки, часом дослужившись до молодших офіцерських чинів, гинули потім під різками своїх панів. До певної міри тут наявна суперечність, незрозуміла з вузькосоціологічного погляду, але ясна з погляду національної свідомості й солідарності. Так, цілком можливо, що з Наполеоном до народів Європи йшло соціальне визволення, але... на іноземних багнетах. А зрілі народи, як і дорослі люди, воліють не одержувати хоч би й найвище добро від когось, а здобувати його самим. Вони хочуть бути не об’єктом чиєїсь історії, а суб’єктом власної.

Коли народи завдяки розвиненій національній свідомості й солідар-ності домагаються розв’язання найскладніших економічних, екологічних чи політичних питань, у них зміцнюється й повага до власної мови, тому що мова всіх їх об’єднує в один народ. Якщо цього немає, авторитет рідної мови падає, бо від неї не одержують практичної користі. І тоді, коли різні соціальні прошарки того самого народу говорять цей однією мовою, той іншою, а хтось “суржиком”, вони не можуть і в буквальному, і в переносному розумінні знайти спільну мову, оскільки кожен з недовірою ставиться до носія іншої мови або іншого її різновиду. Так, навіть великі народи розпадаються на безліч окремих каст, груп і угруповань, і нічого, зрештою, не можуть домогтися. Малі ж народи з розвиненою національною свідомістю й солідарністю є ще одним важливим джерелом, яке живить мовну стійкість, їх брак значно її послаблює.

За рівнем національної свідомості й солідарності українці (особливо українці сучасної Східної України), безперечно, аж ніяк не посідають першого місця серед народів Європи і світу. Вся історія України в кінцевому підсумку дає картину часткових перемог і великих поразок, викликаних тим, що в народі не виробилося міцних вертикальних зв’язків: верхи й низи взаємно не довіряли одне одному. Великою заслугою наших предків у XVI — XVIII ст.ст. було те, що вони у відчайдушних військових змаганнях урятували нас від геноциду. Але, на жаль, це не гарантувало народ від загрози етноциду, винародовлення, денаціоналізації. Фортеця із слів, споруджена Шевченком, виявилася щодо цього набагато міцнішою, ніж сила їхньої зброї. Але якби не було героїчної боротьби наших предків, Шевченко не мав би що оспівувати. Що стосується сучасності, то звертає на себе увагу порівняно більша державницька активність Західної України, пов’язана саме з більшою свідомістю і солідарністю. Серед української діаспори перед веде саме західноукраїнська еміграція. І саме в Західній Україні більша мовна стійкість: українська мова там серед українців поширена повсюдно, незалежно від суспільної, вікової, професійної належності, від освітнього цензу або походження з села чи міста. На сході України, навпаки, поширеність української мови соціально обмежена і соціально залежна.