ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

Національна свідомість і солідарність сприяють тому, що мова охоплює всі соціальні верстви народу, а це є грунтом для створення широкої справді загальнонародної культури, насамперед духовної, де чільне місце належить літературі з її першоелементом — мовою. Доки народ не усвідомлює практичної користі національної солідарності, доки він роз’єднаний за мовою (одні верстви говорять своєю національною, інші іншонаціональною мовою), мимохіть дуже звужується можливість для творчості письменників, а це в свою чергу відбивається на мові, гальмуючи її розвиток, збіднюючи її.

Дуже складне щодо цього завдання взяв би на себе сучасний письменник, який би схотів реалістично змалювати, скажімо, Київ. Він змушений був би або обирати для змалювання окремі осередки, де вживається українська мова, а їх дуже мало (крім того, вони не існують у вакуумі, їх звідусіль оточує загальноміська російськомовна стихія), або переважно перекладати з російської, де на те, що дія відбувається в українському місті, вказують тільки українізми місцевої російської мови.

Зрозуміло, що тут ще дуже далеко до типізації мови героїв.Сучасні історики словацької літератури дуже часто критикують класика словацької літератури С.Гурбана-Ваянського (1847 — 1916) за його антиреалістичні романи [8]. Дія в них відбувається в поміщицьких маєтках, де їхні власники добірною словацькою мовою розмовляють про словацькі й слов’янські справи. Хоча на той час словацької незмадяризованої шляхти вже не лишалося. Сучасний східноукраїнський письменник може тільки поспівчувати С.Гурбанові-Ваянському, бо й він майже в такому самому становищі. А от львівському письменникові немає чого вигадувати. Не випадково таке широке реалістичне полотно, як роман Ірини Вільде “Сестри Річинські”, де предствалена ціла галерея різноманітних, у тому числі й міських українських типів з їх характерною мовою, виникло саме в Західній Україні. Авторитет мови, коли нею вже говорить увесь народ, залежить від розвитку не тільки духовної, а вже й матеріальної культури. Авторитет німецької мови піднесли не лише Гете, Шіллер, Бетховен і Вагнер, але й німецькі вчені та винахідники Р.Вірхов, Р.Кох, Т.Моммзен, Г.Даймлер, а також відомі всьому світові бехштейнівські роялі, зінгерівські швацькі машини, золінгерівські ножиці, цейсівські біноклі, автомашини “Фольксваген” тощо. Так само тепер повагу до Японії, а разом з тим пошану до японської мови, викликають японська електроніка, автомобілі марки “Тойота” і високі технології в цілому. Авторитет чехам і чеській мові здобували не тільки К.Чапек і Я.Гашек, а й підприємства Баті та Шкоди. На цих прикладах можна переконатися, що дуже часто національна економіка й техніка прокладають шлях мові у світ. Тим важливіша роль матеріальної культури, національної економіки в зміцненні мовної стійкості народу в своїй країні, бо зрозуміло, коли національ-на мова стає мовою представників усіх професій, швидко й природ-но внаслідок потреби в ній починає розвиватися національною мовою і термінологія всіх галузей науки й техніки, а це робить мову ще більш розвиненою. Тепер, на порозі ХХІ століття, жоден народ не може жити в повній ізоляції від інших і майже неможливим є існування абсолютно однорідних в етнічному відношенні держав. Навіть у порівняно невеликих, в основному однонаціональних країнах Західної й Північної Європи, крім основного народу, обов’язково проживає одна або кілька меншин: у Нідерландах — фризи, у Данії — фарерці, шведи і норвежці, у Швеції — саами, у Фінляндії — шведи і саами і т. ін. Стійкості мови сприяє мир і співробітництво між основним народом певної країни та її національними меншинами. Без цього виникають конфлікти, які розхитують (і часто дуже серйозно) міжлюдські, соціальні, економічні й етнічні стосунки, а це негативно відбивається на становищі мов, у тому числі й основного народу. Щоб уникнути цього, поряд з тим, що мова основного народу країни має стати загальнодержавною на всій його території, мають бути забезпечені культурно-мовні права всіх меншостей, забезпечена рівність усіх етносів. Це не тільки морально й гуманно, а й практично корисно. Адже національні меншини, як правило, представники народів суміжних країн, які становлять їхнє основне населення, і вони ніби містки пов’язують ту чи іншу національну територію із суміжними народами. Так, в Угорщині проживають, крім угорців, румуни, серби, хорвати, словенці, німці, словаки. Усі ці народи становлять основне населення суміжних країн. На відміну від довоєнних урядів, які будь-що намагалися більшість цих етносів асимілювати, у сучасній Угорщині, навпаки, протидіють асиміляцій-ним тенденціям, що часом серед них виникають, бо, між іншим, якби всі вони змадяризувалися, Угорщині було б значно важче, ніж тепер, налагоджувати контакти з навколишнім світом.В Україні фактично поки що цілком забезпечено тільки становище російської мови. Що ж до української, то сьогодні ні в кого не викликає сумніву її кризовий стан, особливо на сході України. Не можна визнати нормальним і стан мов інших народів, що населяють Україну. Адже в Україні живуть, крім українців і росіян, ще білоруси, поляки, болгари, чехи, євреї, греки, молдовани, угорці, гагаузи, уруми, караїми і чимало представників інших народів. Для забезпечення їхніх мовно-культурних потреб знадобляться значні зусилля. Поширення знання української мови серед них і, що найсумніше, серед значної частини українців, також є складним завданням. А як же може викликати повагу до своєї мови народ, який часто сам її не поважає? Отже, насамперед треба було б докласти зусиль для популяризації й поширення української мови серед самих українців. І тут знову слід наголосити на ролі письменників у цій важливій справі. Доки кожен з них не відчуватиме всієї відповідальності за свою працю, не сприйматиме її як національну місію, а ту халтуру й сірятину, що подекуди ще виходить з-під його пера, не оцінюватиме як дискредитацію свого народу, годі нам дивуватися з падіння інтересу до української книжки, слова, мови. Звичайно, українську книжку можуть не читати й через незнання мови, її “непопулярність”, “непрестижність”. Але не тільки в цьому причина. Так, роман О.Гончара “Собор” у той час, коли він зазнав найбільших нападок, які, до речі, створили йому своєрідну рекламу, читали й люди зовсім далекі і від української мови, і від української літератури. Ті самі люди залюбки читали в оригіналі, доки не з’явився його російський переклад, гостросюжетний український роман Ю.Дольд-Михайлика “І один у полі воїн”. А книжки для дітей М.Трублаїні свого часу читали всі юні читачі, не чекаючи на переклади. Ще раніше такою ж популярністю користувалися романи В.Винниченка. Отже, велика відповідальність лягає на письменника, що пише українською мовою, мовою, якою творили Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Стефаник, Винниченко й інші наші класики. Однак заради об`єктивності слід зазначити, що є тут і зворотній зв’язок: що чисельнішим і вимогливішим ставатиме український читач, то більше стимулів буде для українського письменника писати дедалі краще.