ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

Національна традиція, національна свідомість і солідарність, націо-нальна культура, національний мир і співробітництво з усіма народами, а насамперед з тими, з ким живемо разом на одній території, — ось ті джерела, що живлять мовну стійкість, поступово підводячи народ до мовної стабільності. Для того, щоб повністю її забезпечити, залишається тільки оформити юридично те, що цілком готове до економічного й політичного суверенітету.

Проте залишається ще одна умова, що, як можна було переконатися з понад шістьох останніх десятиріч історії Радянського Союзу, здатна серйозно загальмувати дію тих чинників, про які йшлося. Найлегше і найкраще і соціальні, і національно-мовні проблеми розв’язуються в умовах правової, демократичної держави. Однак на порозі двадцять першого століття несприятливі умови можуть тільки загальмувати, але аж ніяк не зупинити розвиток народів, а разом з ним і зміцнення мовної стійкості. Про це свідчить хоч би приклад Європи, де кількість визнаних офіційних мов неухильно зростає. Якщо в 1815 р. (під час Віденського конгресу) їх було лише 13, то в 1919 році (під час підписання Версальської мирної угоди) — уже 27, а в 1945 р. (під час Потсдамської конференції) — 35 [9]. Отже, поява дедалі нових офіційних мов — закономірність загальносвітова. І на цьому тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України виглядає не як виняток, а як закономірність. Можна дивуватися лише з того, що це не сталося раніше, що мову доведено до передкризового, якщо не просто кризового, стану. Проте не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою або, що нам би вибачили нащадки, якби через недалекоглядність і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б “списати” на “несприятливі обставини”. Мовна стійкість народу, як свідчать наведені приклади, залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні — можна і з цілком живої мови зробити мертву.

До проблеми мовної стійкості українців

(питання внутрішніх перешкод)

Мовна стійкість народу, як ми встановили, залежить від дієвості чотирьох джерел — національної традиції, національної свідомості й солідарності, національної культури, національного миру і співробітництва з іншими народами (насамперед спільнотериторіальними) 10.Прагнучи мовної стійкості, кожний народ (також і українці, про яких головно йтиметься) стикається при її виробленні з різними перешкодами. Адже перебуває він не у вакуумі. Якщо є сили, що призвели народ до мовного й етнічного занепаду, то, будучи зацікавлені в цьому стані, вони й далі діятимуть у тім самім напрямі, щоб зберегти подібне вигідне для них становище. Тому зміцнення мовної стійкості й дієвості джерел, що її живлять, водночас означає подолання несприятливих обставин і поборення сил, що цьому перешкоджають. Є два види перешкод, що стоять на заваді зростанню мовної стійкості: перешкоди зовнішні, матеріальні (антинаціональна діяль-ність у вигляді репресій і терору) і перешкоди внутрішні, ідейні (анти-національна ідеологія у вигляді відповідних поглядів і теорій). Найнебезпечнішими є внутрішні перешкоди, бо, по-перше, вони створюють ілюзію законності перешкод зовнішніх, а по-друге, духовно обеззброюють народ, позбавляють його впевненості у справедливості відстоювання своїх національних прав. Тому важливо з’ясувати і розглянути їх відповідно до джерел мовної стійкості.

На заваді дієвості такого джерела й чинника мовної стійкості, як національна традиція, стоїть позбавлення українського народу цієї традиції та її фальсифікація в галузі історії українського народу й української мови, української літератури й культури в цілому, сучасної української літературної мови. У галузі історії й історії мови ці тенденції виявляються в постійних намаганнях відтіснити українців (у минулому й до останнього часу також русинів, русичів, народу України-Русі) від історичної і мовно-культурної спадщини Київської Русі (тут, можливо, варто пошкодувати, що сучасні українці відмовилися від своїх традиційних назв). Ці тенденції виявляються також у трактуванні факту появи трьох східнослов’янських мов не як здавна зумовленого й закономірного, а як значною мірою випадкового історичного явища (зумовленого як вирішальним чинником татаро-монгольською навалою) [11]. Звідси вже недалеко до відроджуваної останнім часом у різних варіантах антинаукової концепції існування й досі “триєдиного російського народу” у складі “великоросів, малоросів (або делікатніше — українців. — О.Т.), білорусів” [12].

У галузі української літератури українці до останнього часу були позбавлені своєї національної традиції як через замовчування, так і через недрукування “небажаних” творів, заборону на згадування імен нелояльних щодо влади письменників, цілих літературних на-прямів і викривленим трактуванням друкованих творів письменників-класиків, де коштом наголошення класово-соціальних мотивів усіляко заглушувалися національно-патріотичні. Національна літературна традиція принижувалася й знецінювалася тим, що не стільки висвітлювалася самобутність та оригінальність українських класиків, скільки всіляко, часто штучно, підкреслювався “благотворний вплив” на них, причому виключно російської літератури. Відтак українська література виступала якоюсь невиразною копією російської, а її класики в найкращому випадку лише більш-менш обдарованими учнями-імітаторами російських письменників. Про яку ж тоді власну національну літературну традицію може йтися?