ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

І досі спостерігається бажання цілковито й беззастережно включити до складу діячів російської культури українських митців, письменників й учених, таких, наприклад, як композитор Д.Бортнянський, художник В.Боровиковський, письменник Ф.Прокопович, учені М.Остроградський, О.Потебня, В.Вернадський. Щодо сучасної української літературної мови, то тут своєї національної традиції український народ позбавлявся й позбавляється шляхом нівеляції “українськості” української мови, усунення її оригінальних рис, що не збігаються з російськими, оголошення їх “застарілими”, “хуторянськими”,“побутовізмами”, “розмовними”, замість яких у мові поширюються нерідко російські кальки. До цього українських мовознавців, а слідом за ними і всіх носіїв української мови, тривалий час спонукали під приводом боротьби проти так званого “українського буржуазного націоналізму”. Це призводило і призводить до збіднення й денаціоналізації української мови, до перетворення її на якийсь блідий дублет російської мови, її “малоросійський” варіант. Звісно, ніякої дотичності до демагогічно проголошуваного при цьому братерства з російським народом, в ім’я якого вона нібито провадилася, ця нівеляційна робота не має, бо безцеремонне втручання в найсвятіше для людини — її мову нічого, крім розбрату між народами, викликати не може. Інші згубні наслідки цієї роботи для українців — це відштовхування їх від власної мови, бо не може викликати поваги мова, норми якої раз у раз порушуються й до того ж рабськи копіюються з іншої, а також відлучення їх від класичної спадщини, оскільки людина, вихована на “деукраїнізованій” мові, дедалі менше розумітиме мову українських класиків.На заваді дієвості чинників національної свідомості та солідарності стоїть досі належно не висвітлений, застосовуваний тривалий час принцип класової боротьби проти української міської і сільської буржуазії, виправданий як такий лише незначною мірою. Переважно він застосовувався центральною великодержавницькою владою для маскування справжньої неоголошеної війни, геноциду й етноциду, проти українського народу в особі його незденаціоналізованих верств — української національної інтелігенції, селянства Східної України, широких верств населення Західної як найбільш національно розвиненої частини України. Трактувати саме так, а не інакше ці трагічні події дає підстави те, що їх жертвами стали представники найрізноманітніших верств і прихильники різних ідеологій (академіки, професори і селяни, письменники-неокласики і західноукраїнські комуністи, духівництво української автокефальної церкви і більшовики-ленінці). Всі вони були незденаціоналізовані або й національно свідомі українці і, очевидно, розглядалися як потенційно небезпечні, а через це й підлягали знищенню. Основні удари до 1939 р. було скеровано проти української національної інтелігенції як головного носія національної свідомості і проти селянства як основного (на сході України) носія української народнорозмовної мови, а після 1939 р. їх було переорієнтовано в основному на Західну Україну. Про те, що принцип класової боротьби був, як правило, фальшивим і в усякому разі не визначальним, свідчить величезна кількість посмерт-них реабілітацій репресованих українців, а також визнання штучного характеру голоду 1933 р., що був насправді голодомором, та інсцені-зованості судових процесів тих років (зокрема, процесу так званої “Спілки визволення України” — вигаданої організації, якої ніколи не існувало).

Практика переслідування українців як “буржуазних націоналістів” за вияви національної свідомості разом із русифікацією носіїв української мови у містах Східної України не припинялися й у хрущовські та брежнєвсько-сусловські часи. Подекуди, особливо на півдні України, ця боротьба провадиться й дотепер, хіба що в більш замаскованій формі. Не припинено й процесу русифікації на сході України, бо надання українській мові статусу державної в реальному житті впроваджується дуже мляво, а вимоги її активнішого впровадження в життя кваліфікуються як “насильницька українізація” *). Тому укорінювані роками тези про ворожість нібито всуціль “буржуазної” і “націоналістичної” інтелігенції своєму народові, про “відсталість” і “класову несвідомість” селян, про “буржуазно-націоналістичну” Західну Україну дають і досі свої отруйні плоди.

Згубні наслідки інтелектоциду, фізичного і морального нищення національної інтелігенції, призвели до занепаду національної свідомості. Спрямування соціальної ворожнечі на селян під час розкуркулювання (“розселянювання”) і голодомору 1933 р., а потім вороже ставлення до західних українців, збройну боротьбу яких, звичайно, пояснювали не як викликану сталінськими репресіями, а виключно як наслідок “українсько-німецького націоналізму”, — усе це вилилося в поділ українського народу на “касти”, що користуються часто різними мовами або їх різновидами і з недовірою ставляться одна до одної. Це відбивають і їх розмовні назви-прізвиська — “західняки”, “східняки”, “щирые украинцы”, “міщани”, “жлоби” тощо. Тим самим, особливо на сході України, серйозно підірвано національну солідарність. З посіяних зерен взаємної недовіри й ненависті, якщо їх не буде усунуто, можуть у подальшому виникнути соціальні й міжнаціональні конфлікти. Поки українці поділені на ці “касти”, а отже, їм бракує і національної свідомості, і солідарності, годі їм знайти свою спільну українську мову і в буквальному, і в переносному розумінні.Дієвості такого чинника, як національна культура заважає звужена й примітизована концепція культури радянських народів, і, напевне, народів колишніх соціалістичних країн, яка оголошувалася соціалістичною за змістом, національною за формою. Проте оскільки соціалізм, який будувався в Україні, дуже відмінний від того соціалізму, який будувався, наприклад, у середньоазіатських республіках, і ще більше відрізнявся від соціалізму, наприклад, колишньої НДР (отже, і зміст був різний, національно зумовлений), правильніше, мабуть, сказати, що кожна національна культура національна як за формою, так і за змістом. У такий спосіб національне в культурі не зводиться до самої мови і якихось дрібних етнографічно-побутових рис, які дуже легко можуть нівелюватися [13], а охоплює всю сукупність матеріального й духовного життя народу, зумовлену своєрідністю землі, де він живе, її історією, особливістю зв’язків з іншими народами. Отже, образно кажучи, національна культура це не одяг, який легко скинути й замінити іншим. Це шкіра, невіддільна від усього організму, якої не можна позбутися без загрози для життя. Нерозуміння цього викликало величезні втрати як у галузі матеріальної культури України (у бездумному насильстві над природою і господарством, що призвело до екологічних катастроф), так і не менш спустошливі лиха в царині культури духовної.