ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

*) Як відомо, ця проблема залишається невирішеною для українців і досьогодні (Ред.).

Вироблення національної свідомості і національної солідарності, двох взаємопов'язаних виявів того, що можна визначити як патріотизм, любов до своєї нації, сприяли розвиткові національної культури кожного слов'янського народу, насамперед мовної. Внаслідок утрати власної державності для багатьох слов'янських народів характерною стала своєрідна соціально-мовна роз'єднаність, коли власною національною мовою користуються тільки соціально найнижчі верстви населення або нечисленна національна інтелігенція. Національна мова зосереджується головно в селах, меншою мірою у невеличких містах, а в великих містах майже без винятків поширюється мова держави-метрополії. Подібний стан, звичайно, гальмує розвиток національної культури, оскільки творення повноцінної реалістичної літератури про життя подібних мовно роз'єднаних двомовних або багатомовних народів, якщо й не цілком неможливе, то вкрай утруднене. Адже дія новітнього європейського реалістичного роману пов'язана переважно з великим містом, із відбиттям життя усіх його соціальних і найчастіше саме найвищих прошарків. Звичайно, письменник може трохи випередити перебіг подій, перекласти одну мовну дійсність іншою мовою. Однак виправити її він не може. Отже, доки національна мова того чи іншого слов'янського народу не поширилася на всі його соціальні прошарки, не тільки на селі, а й у місті, і він є неповною нацією, створення багатьох літературних, а частково й музичних творів (особливо великого обсягу, наприклад, роману або опери) залишається неможливим. Тільки із формуванням численної впливової національної еліти, яка стає взірцем для наслідування інших верств певного слов'янського народу, і яку раніше через брак власної держави втрачено, починається поступова ренаціоналізація денаціоналізованого міста. Цей шлях свого часу пройшли германізовані в своїх верхніх прошарках чехи й словенці, мадяризовані словаки, полонізоване українське населення міст Галичини тощо.Процес розпаду багатонаціональних імперій з єдиною офіційною мовою метрополії на менші, переважно однонаціональні країни, є процесом, характерним не лише для слов'янського світу, а й для Європи (з її переважно германізованими й романізованими країнами) в цілому 18. А він логічно веде до появи дедалі більшої кількості офіційно визнаних державних мов. У цьому історичному контексті такі події, як розпад багатонаціональної Югославії, Радянського Союзу, державне усамостійнення Словаччини не є якимось прикрим «непорозумінням», а є історичною закономірністю. Адже розпадові цих багатонаціональних держав передував розпад Австро-Угорської, Німецької та Оттоманської імперій тощо. Власне кажучи, унаслідок Першої світової війни розпочався розпад і Російської імперії, і тому, що вона тоді не розпалася *), слід завдячувати як недостатній національній зрілості окремих її народів, так і соціальній демагогії та теророві більшовиків. Проте їхні насильницькі дії могли тільки загальмувати перебіг закономірного історичного процесу. Зупинити його несила будь-кому. З огляду на загальний крах колоніальної системи, що торкнувся навіть найвідсталіших країн Азії, Африки та Латинської Америки, неминучим і доконечним є тим більш остаточне унезалежнення до останнього часу поневолених південной східнослов'янських народів. Процес розпаду імперій іде в цілому в напрямі від економічно й політично розвиненішого заходу Європи до її відсталішого сходу. Саме тому й процес визволення слов'янських народів, що розпочався на початку минулого століття, нині, на порозі ХХІ ст., завершується **).

*)Оскільки Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія тоді все ж здобули незалежність, тому частковий розпад Російської імперії все ж стався (Ред.).

**) Із втратою Росією у 1990 — 1991 рр. усіх чотирнадцяти колишніх радянських республік, Російська (Радянська) держава формально припинила своє імперське існування (хоча фактично у складі РФ і нині знаходиться значна кількість неросійських національних республік), але, на жаль, не мислення (Ред.).

Природна річ, що при виробленні і зміцненні мовної стійкості, яка є показником національного пробудження і мовного самоствердження народу, провідною є роль внутрішніх чинників, пов'язаних з кожним народом, у тому числі слов'янським, тобто з його національною традицією, національною свідомістю та солідарністю, з його національною культурою. Проте поряд із цими суто внутрішніми чинниками, характерними для кожного слов'янського народу індивідуально, неабияку роль у зміцненні його позицій відігравали й відіграють національні зв'язки кожного із слов'янських народів з іншими. Адже кожен із слов'янських народів існує не в порожнечі чи ізоляції, а в певному етнічному оточенні, і тому особливо в той період, коли певний слов'янський народ лише виборював собі свободу й незалежність, він мусив шукати собі союзників, щоб здобути в цій боротьбі перемогу. Ця потреба не втрачає своєї ваги і досі для тих слов'янських народів, які ще тільки йдуть шляхом визволення. Тут спостерігаються дві закономірності. Слов'янські народи, що наражалися на небезпеку мовно-етнічної асиміляції з боку неслов'янських держав (Туреччини, Угорщини, Німеччини, Греції, Італії), шукали допомоги насамперед у сильніших слов'янських народів, що вже побудували власні держави (росіян, поляків, чехів). Ті ж слов'янські народи, яким загрожувала асиміляція з боку сильних слов'янських держав (насамперед, Росії або Польщі), шукали порятунку або в інших слов'янських держав, або ж у держав неслов'янських. Так, Україна й Білорусь шукали по черзі підтримки проти Польщі у Росії і, навпаки, проти Росії у Польщі, а часом проти них обох то у Швеції, то у Німеччини. У часи Хмельниччини і т. зв. Руїни Україна шукала допомоги також у Туреччини, Кримського ханства, Молдавії й Семигородського (Угорського) князівства. Пізніше, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., українці мали досить сприятливі умови для розвитку своєї культури й мови в Австро-Угорщині, тимчасом як у слов'янській державі Росії їхня культура зазнавала жорстоких утисків і переслідувань. Загальновідомим фактом є також те, що сприяння розвиткові національної культури в період так званої Великої еміграції (після поразки повстання 1830 - 1831 рр.) полякам надала Франція.Історичний досвід навчив слов'ян, як і інші народи, що в державних і політичних справах етнічна й мовна спорідненість аж ніяк не можуть бути запорукою найкорисніших політичних угод та союзів. Часом, навпаки, факт мовної спорідненості ставав негативним щодо перспектив розвитку власної національної мови й літератури, бо панівна держава із спорідненою мовою, у цім випадку слов'янською, використовувала дану обставину як аргумент на користь мовної нівеляції підкореного народу. Найбільш тривалих і жорстоких утисків Україна і Білорусь зазнавали, безперечно, саме від своїх найближчих слов'янських держав-сусідок (Росії і Польщі), які факт мовної спорідненості українців і білорусів використовували як додатковий доказ потреби їхнього перебування у своєму складі. Той самий історичний досвід навчає також того, що в найбільш виграшному становищі знаходитиметься завжди той народ, який має найширші взаємини з усіма країнами, як безпосередніми, так і найвіддаленішими своїми сусідами. Саме широкі зовнішні контакти допомагають народові кожного разу знаходити найоптимальніші варіанти політичних, економічних і культурних зв'язків.