ПРОБЛЕМА МОВНОЇ СТІЙКОСТІ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛА

У своєму історичному розвитку мало не всі слов'янські народи більшою або меншою мірою потребували мовної стійкості саме для того, щоб зберегти свою мову, і, здобувши власну державу або, принаймні, діставши культурно-територіальну автономію (як у випадку двох серболужицьких мов)[19], домогтися якнайсприятливіших умов для розвитку власної мови. Поки що мовної стійкості не потребував сам лише російський народ. Проте це аж ніяк не означає, що цей народ ніколи її не потребуватиме. Адже після розпаду Радянського Союзу або, точніше, майже одночасно з ним, розпочався й розпад Російської Федерації. Отже, напевне, ніхто не міг би гарантувати, що в подібній ситуації евентуальність загибелі Російської держави як національної держави росіян абсолютно виключається. Приклад Польщі, яка, прагнучи зберегти себе як фактичну багатонаціональну імперію, Річ Посполиту, утратила, зрештою, національну незалежність, занадто красномовний, щоб на нього зовсім не зважати.

Нині з огляду на розпад Радянського Союзу, що був, по суті, спадкоємцем Російської імперії, лише в дещо прихованім вигляді, російський народ стоїть на роздоріжжі вибору трьох варіантів дальшого розвитку своєї державності — 1) відновлення в одному з варіантів колишньої Російської імперії у вигляді конгломерату країн, що входили до СРСР із обов'язковим включенням України й Білорусі; 2) збереження Росії як Російської Федеративної Республіки, «Ерефесерії», як її презирливо іменують деякі російські «суперпатріоти»; 3) утворення нової Росії як в основному однонаціональної держави, населеної етнічними росіянами. Значній частині росіян видається найкращим перший шлях, хоч підступна діалектика історії може саме його зробити найбільш небезпечним та згубним. Адже нічого, крім нових небезпечних (в тому числі й для неї) зовнішньо-політичних авантюр і остаточної економічної руйнації Росії, він не обіцяє. Разом з тим він навіть у випадку успішного здійснення міг би виявитися згубним і для самої російської мови, остаточно перетворивши російський народ на «російськомовне населення», а колись єдину російську мову на кілька різних «російських мов», жодна з яких не продовжувала б безпосередньо сучасну російську літературну мову, що стала б за таких умов лише мертвою «слов'янською латиною». Саме така невідрадна для російської мови перспектива могла б виникнути внаслідок русифікації неросійських народів відновленого Радянського Союзу чи іншої форми Російської імперії.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ

1 Є також народи, у яких ступінь поширення мови різний на різних територіях. Так, серед українців Західної України українська мова, як правило, поширена повсюдно, хоч не скрізь її знає населення інших національностей, серед українців Східної України українська мова поширена лише частково. Значна частина їх користується російською мовою (переважно у великих містах), причому іноді вони не тільки не розмовляють українською мовою, а навіть і погано її знають.

2 Див.: Ткаченко О.Б. До соціолінгвістичної оцінки мов // Мовознавство. - 1988. - № 2. - С. 23-24.

3 Гранде Б. Предисловие // Иврит-русский словарь / Под ред. проф. Б.М.Гранде. - М., 1963. - С. 3; Гранде Б.М. Введение в сравнительное изучение се-митских языков. - М., 1972. - С. 27, 31.

4 Vriezen Th.C. De ontwikkeling van het moderne Hebreeuws. - Amsterdam, 1956. - Z. 3 - 4.

5 Італійці часів Рисорджименто в Італії, поділеній між чужоземними державами, що мусили часто заробляти на хліб, користуючись для цього чужоземними мовами, звали кожну з них lingya di pane - “мова хліба”, тобто “мова, що нею заробляють на хліб”, на відміну від італійської, яку вони називали lingya di cuore “мова серця”. Близькими до цього мав бути у євреїв розподіл функцій між мовами щоденного побутового вжитку й івритом, мовою національних святощів.6 Berresford Ellis P. The Cornish Language and its Literature. - London and Boston, 1974. - 204 p. З цієї книжки можна довідатися про значні успіхи у відродженні корнської мови, що полягають у появі цілих груп людей у Корнвалії, які користуються нею усно і на письмі, у творенні новітньої художньої літератури, поступовому її поширенні серед населення тощо; з`являються навіть перші корнські політичні партії, зокрема “Tyr ha Tavas” (“Країна і мова”) і “Mebyon Kernow” (“Сини Корнвалії”).

7 Б.І.Крашевський, якого за його величезну продуктивність називали “людина-установа”, написав, як відомо, понад 500 томів романів, історичних праць, нарисів тощо. У серії своїх історичних романів він відбив всю історію Польщі від доісторичних часів аж до ХVІІI ст. (Maіy sіownik pisarzy polskich. - Warszawa, 1966. - Cz. 1. - S. 84 - 85).

8 Dejiny slovenskej literatury. - Bratislava, 1960. - S. 324 - 327; див. також: Magnuszewski J. Hurban-Vajansky Svetozar // Maіy sіownik pisarzy zachodniosіowianskich i poіudniosіowianskiсh. -Warszawa, 1975. - S. 159.