МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА І ДОСЯГНЕННЯ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ (1989-1999)

Наскільки недосконалі інституції або їх відсутність

перешкоджають високоефективному здійсненню політики?У першій декаді перехідного етапу спостерігався сильний інституційний дефіцит, а це створювало додаткові труднощі для проведення політики. Макроекономічний менеджмент був особливо важким у новостворених країнах колишнього Радянського Союзу, що спочатку позначалося на їх валюті та центральних банках, де міжнародних резервів майже не існувало. Крім Угорщини і Словенії, запровадження оподаткування приватної власності та заміна податку з обороту таким видом оподаткування, як ПДВ, не могло мати місце на початку перехідного етапу. Від початку ринку капіталу майже не існувало, а його розвиток був повільним. Результатом цих двох видів дефіциту стало те, що дефіцит бюджету був більшим і він покривався лише за рахунок емісії грошей. Велика інфляція та гіперінфляція ліквідували більшість банківсь¬ких заощаджень майже у всіх країнах під час перехідного періоду, обмеживши, таким чином, роль банківського сектора у реструктуризації економіки. Політично незалежний банківський контроль не існував за старої системи, а необхідність його поступового встановлення під час перехідного етапу означала, що він був настільки слабким, що не зміг запобігти банкрутству банків. Високий рівень інфляції та недостатній практичний досвід банківської системи – основні фактори, що спричинили зменшення обсягів банківсь¬ких заощаджень, відплив внутрішніх грошей і користування паралельними валютами (особливо доларами та німецькими марками).

Беручи до уваги ці три екстремальні початкові обставини, слід зазначити, що для новостворених країн колишнього Радянського Союзу необхідно було чотири чи п’ять років для того, щоб створити інституційні основи для проведення послідовної макроекономічної політики шляхом створення центральних банків, нової валюти, банківського контролю, міжнародної системи розрахунків, нової податкової системи та системи збору податків, фондових бірж, бірж праці і нових систем соціального захисту.

У результаті цього в наведених країнах у другій половині 1990-х рр. наступало значне поліпшення макроекономічного середовища.

Проте новим центральним інституціям все ще не вистачає висококваліфікованих кадрів і їм ще належиться започаткувати традицію довіри та поведінки на основі прозорості і стабільних правил, традицію, що є невіддільною складовою далекоглядних державних інтересів та ринкових принципів.

Кінцевий результат перебудови залежить від впровадження відповідних ринкових інституцій для підтримки макроекономічної стабільності, підприємництва і конкуренції. Такі інституційні зміни за своєю суттю повільні, вони залежать від політичної підтримки реформ урядами та парламентами, від практичного ефекту запровадження цих реформ та курсу розвитку. В країнах Центральної Європи і Балтії ця підтримка була набагато сильніша, ніж у СНД. Тут дався взнаки не тільки довший і жорсткіший період соціалістичного планового ведення господарства в СНД, а й набагато сильніший вплив Європейського Союзу на країни Центральної Європи і Балтії, а також (на противагу СНД) велика притягальна сила стратегічної мети – членства у ЄС.

Чи підсилюються політичні дилеми слабкими інституціями?

У кількох випадках слабкі установи призвели до відновлення макроекономічної нестабільності або серйозної загрози. Яскравим прикладом була Албанія у 1996 р., коли різке зростання пірамідальної системи призвело до загальної кризи довіри і майже до громадянської війни.

Іншим важливим прикладом була ситуація з Болгарією у 1997 р., коли слабкий банківський контроль призвів до різкого зростання неліквідних депозитів. Це, у свою чергу, підняло процентні ставки до такого високого рівня, що вартість обслуговування державного боргу Болгарії стала несамодостатньою. Для Болгарії (і МВФ) були два шляхи виходу із ситуації. Один з них провести інфляцію цього боргу за допомогою нееквівалентного обміну валюти або випуску великої кількості грошей, а тоді запровадити програму стабілізації.

Інший шлях – скасувати центральний банк і замість нього утворити валютну раду. Така інституціональна реформа означає заміну внутрішнього монетарного контролю досягненням номінальної процентної ставки, і вона позбавляє уряд можливості покривати державний дефіцит шляхом емісії грошей. Вибір валютної ради був зроблений, зважаючи на припущення, що довіра зросте настільки, що забезпечить різкий спад як інфляції, так і процентних ставок. Це припущення було підтверджене реальними фактами.

Валютна рада була раніше утворена балтійськими країнами з аналогічних причин. Однак найгучніший інституційний провал стався в Росії. Там простежувалися недостатня співпраця між виконавчими та законодавчими гілками правління, недосконалість податкового управління і слабкий контроль за витратами, що призвели до надмірної кількості короткотермінових іноземних кредитів у 1997–1998 рр., і це виявилося у фінансовій кризі у серпні 1998 р.У Польщі на ранній стадії переходу центральний банк керував системою кредитних лімітів для комерційних банків, ця практика була перервана лише з розвитком між¬банківського грошового ринку. Здійснення економічних реформ і проведення макроекономічної політики непрямо залежали також від слабкого корпоративного управління і невизначеності щодо посилення контактів, враховуючи ті, що стосуються прав власності. Очевидно, саме через ці фактори відбувся відплив капіталу з Росії і через них прямі зарубіжні інвестиції в більшість країн СНД були обмеженими