МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА І ДОСЯГНЕННЯ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ (1989-1999)

Останній тривалий спад у Чехії (1997–1999 рр.) також важко пояснити, не поси¬лаючись на якість корпоративного управління підприємствами країни, після чого здійс¬нювалась купонізована приватизаційна прог¬рама. Нарешті, банківський контроль міг бути неадекватним, щоб запобігти зростанню неліквідних кредитів у багатьох країнах, серед яких Чехія і Румунія. Це, у свою чергу, вимагало від урядів повторної і високозатратної зміни структури капіталу державних банків.

Чи не надто багато уваги приділено зниженню інфляції –

раптовому її послабленню – за рахунок економічного зростання?

Як зазначалося раніше, перші програми МВФ у Польщі та Росії надавали великого значення швидкісній дефляції . Але ці програми також недооцінювали складність взаємодії попиту і пропозиції, пов’язаних з інституційною кризою та лібералізацією цін, та недостатньо зважали на те, що їх шокові ефекти різко зменшуватимуть обсяг виробництва і будуть високоінфляційними.

У 1992–1998 рр. для усіх 25 країн з перехідною економікою, вказаних у табл. 2 і 3, існував міцний зв’язок між спадом обсягу виробництва і рівнем інфляції, як показує таке рівняння (коефіцієнти t – у дужках):

(3.6) (–4.6) (–7.9)(2)

N = 175, R2 = 0.61, i = 1, 2…..25

(5.3) (–2.2) (–9.2) (3)

N = 200, R2 = 0.53, i = 1, 2…..25

У цих двох рівняннях gV,t – зміна ВНП у процентах за рік t, пt – процентний коефіцієнт інфляції, поділений на 100, у році t. N – кількість досліджень, а i – номер країни. З метою оцінки як gіy, такі пі визначаються за допомогою кореня квадратного частки країни у загальному обсязі ВВП, вираженому в PPP дол. Остаточні оцінки вказують, що інфляція останнього року знижує поточне зростання і спад в обсязі продукції в останньому році підвищує рівень поточної інфляції. Однак існує найтісніший зв’язок між поточним спадом продукції і поточною інфляцією. Ці дані підтверджують, що трансформаційний спад належить до стагфляційного типу і спад випуску продукції, як і зростання інфляції, мали значною мірою спільні причини.

Поєднання різних типів політики, що мало сприяти дефляції за таких умов, – один із видів жорсткої фіскальної політики, поєднаної з «поступливою» монетарною політикою. Процес дефляції також має бути поступовим, щоб легше пристосуватися до великих змін у порівняльних цінах. На практиці дефляція була швидкісною лише в Хорватії. У країнах Центральної Європи і Балтії (за винятком Румунії в 1993 р. і Болгарії у 1997 р., що зазнали сильних інфляційних змін) процес дефляції більш чи менш поступовий. Проте більшості країн СНД не вдалося втримати під контролем їх бюджетні дефіцити і, відповідно, вони зазнали періодів дуже високої інфляції, навіть гіперінфляції. Як уже зазначалося у попередніх розділах, спад продовжується, а підйом або ще дуже скромний, або ще не реалізований. Таким чином, на практиці повний провал макроекономічної політики вдалося обмежити переважно в країнах СНД у 1992–1994 рр. (у Таджикистані і Туркменістані це продовжилося в 1995 р.).На прогресивній стадії переходу коефіцієнт дефляції обмежується міжнародним рухом капіталу, що обмежує свободу центральних банків встановлювати й під¬тримувати процентні ставки набагато вищі від світового рівня. Супровідні дилеми добре відомі. Якщо валютний курс фіксований, обмежувальна монетарна політика спонукає припливи капіталу, оскільки позичальники замінюють зовнішній на внутрішній борг і зарубіжні інвестори купують внутрішні активи. Стерилізація таких припливів можлива, але дорога і тому має свої обмеження. Якщо обмінний курс коливається, припливи капіталу спонукають до підвищення вартості місцевої валюти. Це допомагає знизити інфляцію у короткий термін, але може також призвести до великого дефіциту поточного рахунку, і, отже, це знижує ризик раптової девальвації і вищої інфляції у середній термін. Позичальники в країнах з перехідною економікою мають мало досвіду в оцінюванні ризику обмінного курсу. Недооцінки особливо ймовірні, якщо очі¬кування формуються протягом тривалих періодів реального подорожчання. Тенденція подорожчання – риса перехідного періоду, що підтримується кількома факторами, два основні з яких – зниження обмінного курсу на початковому етапі, поліпшення продуктивності і рівня доходів протягом подальшого перехідного періоду. Поліпшення продуктивності є, зокрема, швидким у країнах, де реформи мають успіх. Такі країни належать також до ймовірних кандидатів для членства у Європейському Союзі і з цієї причини залучають більше прямих іноземних інвестицій, надалі підтримуючи подорожчання. Такі умови зобов’язують до політики регулювання процентних ставок, що не є дуже обмежувальною та покладає більше навантаження на уряд проводити обмежувальну фіскальну політику. Однак якщо така фіскальна політика не буде прийнята, то будь-яка спроба здійснення швидкої дефляції за допомогою жорсткої обмежувальної монетарної політики і політики валютного курсу обміну може швидко дати зворотний ефект, оскільки це могло б спричинити дефіцит поточного рахунку, що може в якийсь період призвести до кризи довір’я і завершитися стагфляцією.