МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА І ДОСЯГНЕННЯ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ (1989-1999)

На початковій стадії перехідного періоду економічний розвиток в колишньому Радянському Союзі і Центральній Європі показав не стільки якість поточних реформ, скільки кризові передумови, що призвели до колапсу радянської економічної, військової і політичної систем. Через ці кризові явища ще за старої системи в 1991 р. у Росії почався різкий спад виробництва. Відбулися б реформи чи ні, цей спад, очевидно, тривав би, оскільки система розладналася, про що свідчать повільні і/або пізні реформи, як от, наприклад, в Білорусі, Болгарії і Румунії. Крах Варшавського пакту (і, відповідно, скорочення оборонної промисловості), розпад Ради Економічної Взаємо¬допомоги (і, відповідно, зменшення торгівлі) і розвал самого Радянського Союзу (і, як наслідок, розрив внутрішньорадянських вироб¬ничих зв’язків) – неминучі наслідки попередніх подій в Росії чи будь-де. Скорочення виробництва оборонної промисловості і споріднених з нею галузей за нашими перевіреними даними становить 60% спаду промислового виробництва Росії .

Незважаючи на великі сумніви щодо позитивних боків швидкої лібералізації і стабілізації, Стігліц погоджується, що, згідно з економічною теорією, зменшення цінових перекручень через лібералізацію цін і торгівлі та стабілізацію цін має, крім поліпшення стимулювання через приватизацію, «наблизити країни до кривої своїх виробничих можливостей» . Проблема для нього полягає в тому, що «виробництво має стрімко піти догори, а не вантажем тягнути донизу». Його сумніви щодо загальноприйнятої теорії значною мірою мотивуються цим протиріччям. Проте Стігліц ігнорує аргументи, згідно з якими спад виробництва на початковій стадії перехідного періоду переважно асоціюється з надзвичайно великими успадкованими викривленнями (структурними і ціновими) та інституційною кризою, що посилила темпи лібералізації цін. Незважаючи на великі відмінності політики реформ, кумулятивний спад промислового виробництва на 40–60% був не лише значним, а й однаковим в усіх країнах. Він також ігнорує той факт, що Аслунд, Бун і Джонсон вперше вказали на те, що темпи макроекономічної стабілізації мали значний вплив на часовий проміжок спаду і зовсім невеликий вплив на розмір сукупного спаду виробництва. В країнах, де повільними темпами інфляцію доводили до середнього рівня, скажімо, нижче 40% на рік, ці спади були більшими. Для припущення про те, що чим вища інфляція, тим більший спад, цей доказ надто слабкий.

Правдоподібніше, що країни (перважно у межах колишнього Радянського Союзу), які зазнали шоку попиту й пропозиції, також пережили великий спад і, відповідно, мали високий рівень інфляції. (Детальніше це питання розглянуте в розділі 1.3 (5). Крім цього, незалежно від зростаючої інфляції, основний вплив незакріпленої макроекономічної політи¬ки в більшості випадків виявляється на зменшенні рівня спаду й, отже, розтягненні його тривалості під час перехідного періоду . Проте, як зазначено у звіті ЄБРР «Звіти про реформи 1995–1999 рр.», є докази для підтрим¬ки твердження, що в країнах, які значною мірою лібералізувалися і стабілізувалися, спад виробництва не лише швидше припинився, а й швидше розпочалося його відновлення. (Детальніше це питання розглянуте у розділі 1.3.)

Мета середньотривалих реформ – перебудова економіки для розвитку видів діяльності, що дають більше доданої вартості на одиницю початкового вкладу (праці і капіталу). Якщо потреби перебудови невеликі, а реальна заробітна плата надзвичайно гнучка і джерела робочої сили та капіталу легко мобільні, то великий спад виробництва просто необхідний, щоб вплинути на процес перебудови. Однак потреби перебудови насправді були винятково великими, а мобільність ресурсів – обмеженою. За таких обставин безробіття хоч і враховує короткотермінові затрати, воно відіграє позитивну роль сигналу, вказуючи, як вчинити: досягти вищої продуктивності праці або погодитись на нижчий реальний дохід. Ось чому затрати на соціальну допомогу, пов’язані з тимчасовим зростанням безробіття, можна сприймати як форму інвестування для підвищення рівня постійного благополуччя від ліпшого розміщення трудових та інших ресурсів.

Гроші були головним номінальним якоремВважали, що в більшості країн Центральної і Східної Європи стабілізація і лі¬бералізація цін мали базуватися на стандартах Міжнародного валютного фонду, за якими важлива роль номінального якоря відво¬диться, крім рестриктивної фіскальної та монетарної політики, політиці доходів і, якщо доцільно, фіксованому валютному курсові. Проте у випадку надходження кредитів в країну і на підприємства вони стають домінуючим номінальним якорем, тоді як валютний курс і політика доходів відіграють лише допоміжну роль.

На основі досвіду дефляції в країнах з перехідною економікою можна зробити два взаємозалежних висновки. Один з них полягає в тому, що ключем до дефляції є фіскальні основи, тобто дефіцит бюджету уряду і спосіб його фінансування (табл. 2 і 3), а інший – у тому, що політика фіксованого номінального валютного курсу була потрібною, але несуттєвою і що в будь-якому випадку його збереження значно залежало від правильної фіскальної політики . Крім цього, «у звіті про реформи йдеться про те, що встановлення інноваційного курсу обміну може забезпечити лише короткий інтервал, під час якого тверда фіскальна дисципліна має зайняти відповідне місце для здійснення контролю над інфляцією» . Що стосується курсу обміну, то незначний рівень міжна¬родних резервів і незадовільна макроекономічна політика, що існувала саме перед початком перехідного періоду, зумовили значну девальвацію в усіх країнах, крім Угорщини. Внаслідок цього спочатку світові ціни не справляли великого впливу на внутрішні. Обмежувальна політика доходів була спрямована на встановлення певного рівня інфляції і, отже, дещо меншої кризи. Проте такі великі зміни і невизначеність не давали змоги координувати політику доходів за допомогою головної (фіскальної і монетарної) макроекономічної політики. У Польщі в 1990 р. і в Чехословаччині у 1991 р. ці головні напрямки політики були на початковому етапі настільки обмежувальними, що на більшості під¬приємств політика доходів була зовсім не обов’язковою. У колишньому Радянському Союзі керівництво дотримувалося думки, що політику обмеження доходів не варто впроваджувати з політичних міркувань. У країнах СНД політично залежні центральні банки, здійснюючи політику кредитування під¬приємств, перш за все, розглядали рівень їх економічної діяльності, а це – головна сфера уряду, а не банків. Як зазначалося раніше, у перші роки перехідного періоду країни СНД мали великий дефіцит бюджету, покритий за рахунок емісії, як показано в табл. 3. Внас¬лідок цього зазнали інфляції заробітна плата і ціни, що розвивалася по спіралі, а потім –гіперінфляції.