МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА І ДОСЯГНЕННЯ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ (1989-1999)

Короткотерміновий прибуток у рівні дефляції потім досягається за рахунок підвищеного ризику макроекономічної неста¬більності. На шляху до членства у Євро¬пейському Союзі короткотерміновий зовнішній борг має тенденцію швидко збільшуватися, тому в цей період доцільно підтримувати міжнародні резерви високими та зростаю¬чими, навіть якщо така тривога щодо стабільності зумовить певний спад рівня дефляції .

Які уроки можна використати для тих країн з перехідною

економікою, які все ще борються за досягнення макроекономічної стабільності та економічного зростання?

Уроки, які варто взяти з цих 10 років перехідного періоду, подаємо нижче.

1. Більшість колишніх підприємств державної форми власності, особливо великих, постраждали від британського синдрому Leyland/Rover: накопичення проблем, які стосуються їх структури, такої величини, що ці підприємства не підлягають ні значній «стратегічній» перебудові, ні швидкому віднов¬ленню, якими б не були їх нова власність і регуляторна основа. Маючи фінансові, управ¬лінські та інші обмеження і слабке стиму¬лювання позитивів, такі країни (крім тих, що мають великих іноземних інвесторів) перева¬жно здатні лише на «захисну» реструктури¬зацію.

2. Успіх перехідного періоду залежить, перш за все, від швидкого створення умов (інституційних, правових, мікроекономічних та макроекономічних), що є сприятливими для розвитку і зростання нового приватного сектора, внутрішнього і/або зовнішнього.

3. Такий розвиток цього нового сектора полегшується зростаючою конкуренцією у результаті лібералізації цін, що дає змогу державним підприємствам продавати основний капітал, накладаючи на них жорсткі бюджетні обмеження, підтримуючи прямі іноземні інвестиції та зменшуючи перешкоди для входження в ринок новим сферам бізнесу. Кількість таких сфер, окрім сільського господарства, має становити близько 0,5 млн. на кожних 10 млн. населення, а малі та середні підприємства мають у кінцевому рахунку давати 50–60% від ВНП.

4. Рівень інфляції на ранній стадії має бути не дуже низьким і не дуже високим (не більш ніж 40% щороку) та наближатися до рівня ЄС.

5. Політика дефляції має містити всі ключові макроекономічні компоненти: фіскальні, грошові, валютний курс і, відповідно, заробітну плату й прибутки. У разі тісного зв’язку між бюджетним дефіцитом і зростанням грошової маси в країнах з перехідною економікою необхідна жорстка фіскальна політика. Однак її може бути не достатньо, тому інших політиків варто використовувати у ролі помічників. Вартість дефляції нижча, якщо керівні грошово-кредитні заклади політич¬но незалежні. Незважаючи на крайні рішення, валютні ради можуть мати успіх.6. Вибір режиму валютного курсу не дуже важливий з точки зору антиінфляційної політики, але це допоможе мати на певному етапі помірно чи навіть повністю гнучкий режим з метою забезпечення приватного сектора точнішою інформацією про ризик обмінного курсу і, отже, встановлення ліпшого захисту проти спекулятивних припливів капіталу та надмірного зростання зовнішнього боргу.

7. Суттєва інституційна основа для стабільного макроекономічного середовища включає, крім незалежного центрального банку, солідну регуляторну структуру для фінансових установ: банків, страхових і пенсійних фондів, фондових бірж.

8. Для залучення прямих іноземних інвес¬тицій та уникнення відпливу капіталу вкрай необхідною є зовнішня надійність. Для того, щоб забезпечити надійність, валютний курс має бути конкурентним впродовж тривалого періоду часу, щоб переконати, що міжнародні резерви високі щодо імпорту та зовнішнього боргу, особливо боргу короткотермінового.

9. Щоб надати стабільності, фіксальну політику необхідно спрямовувати на задоволення критеріїв Маахтрістської угоди щодо загального урядового бюджетного дефіциту та державного боргу. До того ж якщо політика має обслуговувати мету розвитку, то додатково її потрібно спрямовувати на нижчі відносно ВВП податки (і, отже, державні витрати) та в межах державних витрат сприяти витратам на освіту й інфраструктуру за рахунок соціальних трансфертів, захисту і субсидій.

10. Високий рівень структурного безробіття потребує змін у Кодексі про працю, щоб збільшити гнучкість ринку праці, наприк¬лад зменшуючи витрати, пов’язані з наймом та звільненням з роботи. Він також спонукає уряд до активної ролі уряду в освіті та навчанні.