Інфляція: стан, причини, наслідки

• встановлення верхньої межі зростання цін, пере¬вищення якої передбачає компенсацію. Наприклад, якщо темп інфляції перевищує 5 %, то починаючи з 5,1 % доходи починають індексуватись;

• встановлення верхньої межі компенсації. Цей спосіб обмежує величини, в яких компенсується зрос¬тання цін завчасно фіксованим процентом.

Укладання трудових угод на 2—5 років не можуть передбачити з повною достовірністю зміну рівня ін¬фляції, особливо в нестабільній економіці. Тому для врахування інфляції використовують найпоширеніших два методи:

• індексація заробітної плати за індексом спожив¬чих цін (ІСЦ) та періодичного (щоквартального чи раз у півроку) перегляду заробітної плати щодо її збільшен¬ня відповідно до зростання цін за цей період;

• передбачення періодичного, наперед оголошеного підвищення заробітної плати, виходячи із сподіваних темпів зростання цін.

Якби інфляцію можна було передбачити з повною достовірністю, то обидва методи мали б приблизно од¬накові наслідки. Але оскільки очікування часто вияв¬ляються помилковими, то вважається, що індексація, яка ґрунтується на фактичних темпах інфляції, надій¬ніше гарантує стабільність реальної заробітної плати, ніж виплати наперед передбачені.

Інфляція впливає не тільки на долю дебіторів і кредиторів, найманих працівників та підприємців. Вона зачіпає й інтереси держави. Так, в умовах інфляції відбувається свідоме відстрочення платниками спла¬ти податків до державного бюджету, що дає змогу ос¬танньому розрахуватись з державою знеціненими гро¬шима. Це явище інфляційного оподаткування в нау¬ковій літературі отримало назву "ефекту Олівера — Танзі" (за іменами його дослідників Хуліо Олівера та Віто Танзі). Цей ефект коротко можна сформулювати наступним чином: будь-яка інфляція зменшує подат¬ковий тягар. Цей ефект проявляється з більшою силою в міру зростання темпу інфляції та від¬строчки часу сплати податків.

Водночас необхідно зазначити, що інфляція, по¬слаблюючи податковий тягар, зумовлений висвітлени¬ми вище причинами, породжує й іншу, зворотну тен¬денцію.

По-перше, посилення податкового тягаря відбу¬вається з причини вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, амортизаційних відрахувань, які ви¬значаються (як правило) не на відновній, а на почат¬ковій вартості основного капіталу. Інфляція за цих умов знецінює амортизаційні відрахування і посилює податковий тягар на підприємства, знижуючи стиму¬ли до виробничого інвестування.

По-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою грошовою емісією, примушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законодавством. Цей податок називають інфляційним.

Інфляційний податок (ІТ) пов'язаний з утратою вартості (купівельної спроможності) грошей внаслідок інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готівки. Інфляційний податок обчис¬люється за формулою

(10)

де ІТ — інфляційний податок;

— темп приросту інфляції за рік;

— рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент гро¬шей. За доби феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкуван¬ня грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава. Вона ж є й отримувачем сеньйора¬жу (SЕ). Сеньйораж визначається купівельною спро¬можністю грошей, випущених в обіг за певний період.