Акушерство як наука
В середні віки медицина, зокрема гінекологія та акушерство досить слабко розвивалися, як і вся медична наука й природознавство в Європі, тому що наука була під сильним впливом церкви й середньовічної релігії.
Гіппократівська медицина й досягнення олександрійської школи були забуті. Нові філософські школи не вдосконалювали науку, а вели марну, запеклу боротьбу проти всякої прогресивної думки й наукового експерименту.
Релігія насаджувала зовсім фантастичні ідеї начебто догмата "про непорочне зачаття", церковні фанатики в середні століття вселяли думка про те, що діти можуть народжуватися від диявола й т.д. Усякі критичні висловлення із приводу подібних диких поглядів з боку вчених і лікарів викликали їхнє переслідування, вигнання з рідної країни й катування інквізиції. Цілком зрозуміло, що подібне положення гибельно позначалося на розвитку акушерської науки й гінекології.
І все-таки медицина продовжувала розвиватися. Так, у Візантії в ІX столітті вперше була заснована вища школа, у якій вивчалися наукові дисципліни й медицина. Історія зберегла нам імена візантійських лікарів Орибазія, Павла (з Егіни) і ін., які продовжували розвивати спадщину своїх попередників.
У середні століття стали часто практикуватися плодоруйнівні операції й мабуть не завжди були обґрунтовані. Тому подібна практика акушерів викликала дорікання з боку духівництва, що заперечувало проти численних випадків умертвіння дітей для порятунку життя матері (на жаль, ці хірургічні операції досить часто привели до загибелі й плода й матері).
Центрами вищого утворення, у тому числі й медичного, були університети, що почали виникати з XІ століття. Перші вищі школи типу університету в Європі представляли корпорації що вчать й учнів аналогічні ремісничим цехам, характерним для середньовіччя. Учнів в університетах було дуже небагато. Основою всіх наук було богослов'я. Пануючою формою ідеології в той час була релігія, що пронизувала все викладання, що виходило з того положення що всі можливі знання вже преподані в "священному писанню".
В Україні першими лікарями були ворожбити і знахарі-відуни, обавники, потворники і кудесники, у яких лікування йшло поруч із закляттями та замовляннями. Лікарське знання стало «книжним», коли Україна увійшла в тісні зв'язки з Візантією. З'явилися вчені лічителі, або лічці. Перша лікарня була заснована за княгині Ольги при Києво-Печерському монастирі. З Никоновського літопису відомо, що князі, діячі церкви стали фундаторами багатьох закладів, де міг отримувати медичну допомогу простий люд, зокрема Єфрем, єпископ Переяславський (XI ст.) « .зданія многа воздвиг і будови банні і врачеве і больници всім приходящим безмездне врачування іже не бисть допреже на Русі». Лічці-монахи, найбільш відомі серед яких Агапіт, Алімпій і Дем'яи Пресвітер, володіли «мудрістю книжною», знали властивості лікувальних рослин і безкоштовно лікували кожного, хто звертався за допомогою до монастиря.
З тих же часів відомі і жінки-лічці: Февронія-цілителька і дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія-Добродея (1108-1172), яка стала візантійською імператрицею під іменем Зоя. Перу Євпраксії (Зої) належить перша на Русі медична книга, написана грецькою мовою «Алімма», в якій викладено і систематизовано медичні знання тієї пори, зокрема з акушерства та гінекології.Перший український доктор медицини та філософії Георгій Дрогобич (1450-1494), «Георгій з Русі», як його називали, був ректором Болонського і професором Краківського університетів, учителем Коперника. Він був відомий усій Європі своєю просвітницькою діяльністю, а також як видатний філософ та лікар.
У ХVI-ХVII ст. в Україні з'являються шпиталі та притулки для хворих і немічних, що створювалися міщанськими братствами. Рани січовиків-запорожців гоїли у «козацькому шпиталі» Трахтемирівського монастиря. Братські притулки, шпиталі та школи утримувала разом з міщанами українська шляхта. Давні грамоти зберегли для нас імена жертводавців — високоосвічених українських жінок: Анастасії Гольнаської, що покрила видатки на переклад українською мовою та друкування Пересопницького Євангелія; сестер Олени і Софії Чарторийських, що заснували при Пересопницькому монастирі шпиталь для недужих вбогих та школу для селянських дітей; Гальшки Гулевичівни Лозки, що створила при Київському Богоявленському монастирі братську школу (1615) та шпиталь; Ганни Гойської, яка обдарувала землями Почаївську Лавру; Раїни Могилянки, княгині Вишнівецької, що стала фундаторкою Прилуцького, Ладинського, Лубенсько-Мчарського монастирів, які були на ті часи осередками національної культури, освіти та медицини.
Визвольна війна українського народу, неминучі на війні поранення та спустошливі епідемії покликали до життя нові медичні структури: аптеки, карантини, шпиталі. У X VIII ст. у