Образ України у творчостi Тараса Шевченка

Три душi (вiдданиця, дiвчина й дитина) по-кутують за те, що прогрiшилися супроти само-стiйної України. Перша—тим, що вповнi пе-рейшла дорогу Хмельницькому у Переяслав, друга—що напоїла Петрового коня, третя—що всмiхнулася, коли на Україну пливла золочена галера Катерини.

Значить, поет вибрав три вирiшальнi мо-менти з нової української iсторiї, коли важилася доля нашої незалежностi народної i державної, i приглянувся, як народ поставився до своєї справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч на-мiрам Хмельницького (перейшов йому шлях з повними коновками), напоїв коня Петровi, коли вiн їхав iз зруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудування ук-раїнської незалежної держави), а вкiнцi до зо-лоченої галери Катерини, до її русифiкацiйної полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.

Значить, три душi – це грiхи трьох поколiнь українського простонароддя. Чому ж поет виб-рав три душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своєї чоловiчої зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, на-вiть (через свою неосвiченiсть) немов у дитячо-му вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, його лиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степами доти, поки «все москаль позабирає, як розкопа вели-кий льох»./252/ Москаль замiсть того, щоб з ко-заком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвався Хмельницький), усе вiд нас забирає, грабує нам, тепер i могили розриває, шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колись станеться те, що мусить ста-тися, - пробудиться свiдомiсть народу, настане момент протесту.У «Великому льоху» поховав Хмельницький не свої маєтки, свiдомiсть нацiональної само-стiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася на Українi, втiшив ве-лику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своїми насильствами, грабежами, своїми русифiкацiйними й централiстичними безправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться його само-стiйницька свiдомiсть – буде розкопаний «Вели-кий льох» України:

Встане Україна

І розвiє тьму неволi /268/.

Щойно тодi iсторичнi грiхи нашого просто-народдя знайдуть своє прощення, i три душi увiйдуть до раю.

Друга трiйця—це три ворони: українська, польська й московська. Вони себе вже при першiй появi достатньо характеризують. Ук-раїнська – iронiчним висловом про Хмельниць-кого («крав Бордан крам»/256/), польська – хвальбою, що вона була в Парижi, московська – напiвзагадковою, напiвп'яною пiсенькою про козу й чорта.

Українська ворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобає, а московська коротко збирає свої заслуги, подаючи три пе-рiоди росiйської iсторiї: татарський, Івана Гроз-ного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушити всякi добрi змагання народiв та за-крiпити на своїх територiях панування кривди й насильства.

Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони – це неначе злi демони трьох слов'янських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою пора-хункiв, а через те й кожний у себе дома не мо-же запровадити нового, кращого ладу.

Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можнов-ладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непро-свiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.

Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопува-тимуть Великий льох. Але разом з ним зродить-ся його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.

Цей Іван—наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апосто-ла правди й науки, що вiн i поза Уралом блу-каючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий ук-раїнський месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.

Третя трiйця—це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi при-спiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на во-рога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? – «День великий. Ще будем спiвати»/264-265/