Образ України у творчостi Тараса Шевченка

У Києві на Подолі

Було колись… і ніколи

Не вернеться, що діялось,

Не вернеться сподіване,

Не вернеться… А я, брате,

Таки буду сподіватись,

Таки буду виглядати,

Жалю серцю завдавати/362-363/,-

каже поет у вступі, заявляючи таким чином свою непохитну віру у поворот минулого, в по-ворот української волі, самостійності, власного свого державного устрою. І сподівання свої в’яже він з постаттю Семена Палія, запорожця. В першій частині поеми малює нам Шевченко живий, колоритний образ, як старий запоро-жець іде в монастир спасати душу. В другій—ставить нам перед очі велику постать патріота, який навіть у монастирських мурах, навіть тоді, коли йому смерть зазирає в очі, не кидає турбо-ти про рідну землю. Він не годен для спасіння душі забути рідної України.

До утрені завив з дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв патерицю,

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав./365/

Оцей портрет Палія в монастирі—це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичних малюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годен читати Чернця, хоч би читав його разів сто.

Такі прекрасні твори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка—це дорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і в світовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет, відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли–небудь у руки ширшого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою ген далеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвi порахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія и більш нічого.

Роздiл другий

УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.

В епіцентрі уваги Шевченка постійно були інтереси поневоленого люду, і цим визначалося як звеличення краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щоб наснажила душу гнівом, який би спопеляв зло. Говорячи про гнівну музу поета, не будемо забувати, що в його переживаннях злютилися в один моноліт болі як за соціальне, так і за національне гноблення України.