Образ України у творчостi Тараса Шевченка
ВСТУП
Уже для багатьох поколiнь українцiв – i не тiльки українцiв—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо,все в ньо-му розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне – невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шля-ху до Шевченка…
Тараса Шевченка розумiємо настiльки, на-скiльки розумiємо себе – свiй час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашо-го сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX сто-лiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.
Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i на-цiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i бо-лю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре зна-ти не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому постава-ло i утверджувалося нове, шевченкiвське само-усвiдомлення України.
Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної ук-раїнської лiтератури, то впадає у вiчi строка-тiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавала-ся спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi – їм перешкоджали. Насправдi все було склад-нiше, драматичнiше i заплутанiше.
Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження ук-раїнської лiтератури – як провiщення на-цiонального вiдродження взагалi. Багатьом зда-валося, що це – пуста витiвка окремих ори-гiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлюван-ня Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише возз'єднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке до-вiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне – i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про ви-значальну роль українських просвiтителiв, куль-турних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в ос-нову державної мудростi щодо розумiння iсторiї українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову й знову – кожному поколiнню наново! – нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто за-мовчуванi факти й iстини: про те, що ук-раїнський народ – прямий спадкоємець культу-ри Київської Русi, що в нього були, крiм бага-тющого народного мистецтва, i витончене про-фесiйне – драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, ху-дожники, композитори: повнокровна i самобут-ня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не неспо-дiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка – законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас по-езiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця».1
В добу, що безпосередньо передувала Шев-ченковiй, лiтература i громадська думка Ук-раїни значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цьо-го своєрiдного явища трохи пiзнiше добре роз-крив Пантелеймон Кулiш: «Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминучедеморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй охоронних засад благоустрою або не пов-стане проти них зi всiєю енергiєю вiдчуження»2 І згодом вiронопiдданськi елементи ук-раїнського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя України – важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гав-лiчка-Боровського: «Малорусь-Україна—це по-стiйне прокляття, котре самi над собою прого-лосили її гнобителi. Так над ними мститься при-гноблена воля України. Доки не буде направле-на кривда, зроблена українцям, доти неможли-вий справдi мiжнародний спокiй»
Слово «Україна»—одне iз найчастiш вжива-них у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертов-ної любовi до Вiдчизни висловлено з такою си-лою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.