Образ України у творчостi Тараса Шевченка

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі «Третього відділу» під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства—між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний «вибух»: протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо обєднують ці казематні поезії не тільки місце і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поет незабаром усвідомив, що створив він таки цикл. Вже на засланні Шевченко написав заспів до казематних поезій—вірш «Згадайте, братія моя», а переписуючи їх до «Більшої книжки», дав їм спільний заголовок—«В казематі».

Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Шевченка років заслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його «невільницькій» ліриці. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди памятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну

Господа моліте. /327/Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…» Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання вязня передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені /329/.

Стільки чуття, таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами—це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.

І, дійшовши до цієї точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини, яка його зневолила б памятати про своє «я».

Молюся! Господи, молюся!

Хвалить Тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою торму, мої кайдани! /334/