Образ України у творчостi Тараса Шевченка

Перша душа—це дiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала в гетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановi вповну доро-гу, коли вiн їхав у Переяслав Москвi присягати. І за те її тепер у рай не впускають.

Друга душа—це бiдна дiвчина, яка напоїла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн по зруйнуванню цiєї гетьманської столицi вертався у Москву. За це вона й досi над козацькими степами лiтає, не знаючи, за що її карають. Мабуть, «що всякому служила, годила, що ца-ревi московському коня напоїла»/255/.

Третя душа – це канiвська дитина, якої грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишну галеру, якою їхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною i не розу-мiла, що «тая цариця – лютий ворог України; го-лодна вовчиця»/256/. А отож її за це й досi не хочуть на митарство пустити.

Смеркається, i душi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Бо-гдановим льохом.А тим часом надлетiли три ворони: ук-раїнська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi. Українська хвалиться, що спалила Поль-щу з королями, але й козакiв не пощадила. Наймала їх, продавала й думала, що у вiйнах Хмельницького до решти їх винищить. Та вони, поганi, за Мазепу знову вiджили. Але вона їх далi мордувала—в Батуринi, в Фiнляндii, на Орелi та на Ладозi—скрiзь, де лиш була нагода. Та що вона не робила, як їй на пiдмогу не по-спiшали москалi та iншi вороги, Україна зоста-лася незруйнованою, а цiєї ночi мають там ро-дитися двоє близнят—один, як Гонта, а дру-гий—зрадник, запроданець, що катам до помочi стане.

Польська ворона—це хвалько. Вона вели-чається, що «в Парижi була, три злота з Радзи-вiллом та Потоцьким пропила»/256/.

Третя, московська, величається своїми ука-зами, тим, скiльки вона душ передушила, та характеризує себе словами: «с татарами пому-тила, с мучителем покутила, с Петрухою попила, да немцам запродала»/260/.

Але всi три вони згiднi у тому, що нового Гонту, українського Івана, треба зробити неш-кiдливим: треба йому чинами скрутити руки, розтопленим золотом залляти очi, а коли й це не поможе, замучити його всiма злами i муками. Але українська ворона наприкiнцi каже, що йо-го треба поховати, поки слiпi люди, а то буде запiзно.

З тим i розлiтаються, а надходять три лiрники—один слiпий, другий—кривий, а третiй—горбатий. Почули, що в Суботiв до роз-копування Богданового льоху зiйдеться багато люду, так iдуть мирянам про Богдана спiвати. Бачать понаставлюванi фiгури i мiркують кож-ний по-своєму, нащо їх москалi понаставляли. А мiж тим москалi докопалися до черепка, гнило-го корита й кiстяка в кайданах. Ісправник «трохи не сказився, що нiчого, бачиш, взя-ти»/260/, а побачивши лiрникiв i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана, на-казав їх по-московськи випарити.

Так малий льох в Суботовi

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась./267/

Алегорiї може кожний по-своєму з'ясовувати, i поки сам автор не дасть нам яко-гось ключа в руки, годi певно сказати, котра розв'язка правдива. Такий ключ дає нам Шев-ченко у вiршi «Стоїть в селi Суботовi», напи-санiм того самого дня, коли викiнчено «Великий льох». Поет немов боїться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, i тому у цьому вiршi вислов-лює свою полiтичну думку. Для нього церква, яку збудував Хмельницький в Переяславському договорi,—це церква-домовина, грiб України. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi й українцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добром i лихом, лише лупить з України останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючи їх та шукаючи грошей.

Але Шевченко вiрить, що тая церква–домовина, себто Переяславський договiр, роз-валиться i що з-пiд неї встане вiльна, самостiйна Україна, яка розвiє тьму неволi, засвiтить свiт правди i дасть спромогу своїм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея, ключ, яким спробуємо вiдчинити мiстичний твiр поета.