Медичне страхування в деяких країнах східної Європи, Росії, Латвії

Система ПМСД, як першооснова всієї системи охорони здоров'я, покликана задовольнити основні потреби охорони здоров'я кожної спільноти людей. Організація відповідних служб, забезпечення їх доступності, залучення населення до розробки, планування та підтримки діяльності цих служб - так визначає це завдання ВООЗ в своїй глобальній стратегії "Здоров'я для всіх".

Ефективна ПМСД сприяє скороченню потреби в ліках, підвищенню рівня довіри і поліпшенню здоров'я через використання додаткових ресурсів, людських, матеріальних, інформаційних і духовних, що знаходяться поза межами власне медичних установ та практик. Одночасно на зазначених вище засадах мають створюватися як самостійні господарські суб'єкти лікарняні амбулаторії або приватні практики і упорядковуватись діяльність державних закладів ПМСД на єдиних для даної території принципах діяльності та фінансування, визначених територіальною програмою.

Вибір групової або приватної практики сімейного лікаря має бути вільним і раціональним. Амбулаторії і лікарі загальної практики, в тому числі сімейні, укладають відповідні угоди з територіальним управлінням охорони здоров'я і органом самоврядування в міському мікрорайоні або в сільському населеному пункті. За цими угодами створюється громадський комітет (рада) з питань охорони здоров'я, до складу якого входять авторитетні члени общини (трудового колективу), яка має відповідні повноваження щодо контролю за діяльністю амбулаторії (лікаря) в питаннях управління і фінансування амбулаторії.В.Г. Бідним (2000) підкреслено, що у ситуації, що склалася, концептуальні напрями реформування стаціонарної допомоги з перепрофілюванням мережі ліжок також повинні бути основою підвищення якості медичної допомоги. Так, в рекомендаціях, розроблених на виконання Міської комплексної медичної програми "Здоров'я киян на 1999-2003 роки", наголошується, що пріоритет реформування системи охорони здоров'я - нова схема управління системою медичної допомоги.

Медична допомога на адміністративній території великих міст повинна, як система, бути об'єднана в єдиний стаціонарний комплекс охорони здоров'я, який має бути структуровано за рівнями. Ці заходи потрібні на перехідний період до загального реформування системи соціального страхування і введення медичного страхування, оскільки вже сьогодні фактично існує, щонайменше, двоканальне фінансування медичної допомоги. При цьому недостатність легальних ресурсів, які надаються із загальносуспільних фондів і мають забезпечити допомогу всім громадянам, а також існуючі способи їх використання об'єктивно закладають умови несправедливості в їх розподілі: фактично більшість видів медичної допомоги доступні лише тим хто хоче, а точніше, може доповнити їх з власної кишені, хоч і незаконно, зате дієво. Якщо людина неспроможна придбати ліки, оплатити діагностичні послуги, заплатити лікарю чи іншому медперсоналу, забезпечити догляд, то вона не може скористатись і мережею закладів, що залишаються на дефіцитному державному утриманні. Створення недержавних територіальних або виробничих фондів, достатніх для повного забезпечення своїх членів ефективною ПМСД і часткового доповнення вторинної ланки, перш за все забезпечення ліками і доглядом [Бідний В.Г., 2000; Колоденко В. О., Тищук М.М., 2001].

З досвіду країн Східної Європи перехід на контрактні умови у відносинах між учасниками системи медичної допомоги та державою є найбільш прийнятним механізмом підвищення продуктивності і в діяльності ЛПЗ. Контрактні умови через систему тендерів - це є еволюційний шлях до реструктуризації державних лікувальних закладів. Наявність цих процесів є свідченням позитивних змін в процесі оптимізації систем охорони здоров'я.

Другий обов'язковий компонент реформ - це захист фінансових ресурсів населення, які залучаються в охорону здоров'я. Саме медичне страхування може бути найбільш прийнятним механізмом захисту споживача.

Страхування ризиків в медичній сфері дозволяє:

- більш чітко розподілити відповідальність за здоров'я між державою та населенням (державні програми та обсяг медичних послуг за страховим полісом);

- підвищити відповідальність населення за збереження свого здоров'я та лікувальних закладів за якість медичних послуг, упорядкувати витрати населення на надання послуг та створити прозору і зрозумілу систему залучення коштів в систему охорони здоров'я;

- підійти до вирішення найбільш значущої проблеми в системі суспільних відносин солідарної відповідальності за стан здоров'я різних прошарків населення.

При цьому Колоденко В.О. (2001) підкреслює, що стратегія діяльності лікарняних кас та фондів сприяння здоров'ю, побудованих на принципах благодійності, в більшості випадків спрямована не на захист населення, а на створення умов для діяльності ЛПЗ. Крім того, значна частина цих фінансових інституцій створена за участю виробників медичних послуг та фармацевтичних фірм. Саме такі ознаки притаманні організаціям, що обстоюють свої корпоративні інтереси, а діяльність спрямована на задоволення своїх потреб, а не населення. Це не тільки суперечить принципам медичного страхування, але й філософії соціального захисту населення. А залучення медичних працівників до діяльності щодо створення фінансових пірамід просто аморальне. Легалізація умов фінансового здирства звичайно ж не може розглядатися через призму захисту населення, це є небезпечним прецедентом державної бездіяльності.