Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
У цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що «заводя собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...».
Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік ко¬заків, і є свідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Так, у жовтні 1768 р. Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському гра¬моту з пропозицією повернути Запорожжю купців, козаків, чумаків, яких захопили в ясир татари. Крим-Гірей виявився людиною слова - незабаром він і справді звільнив полонених, без будь-яких попередніх умов. Лише після того, як вони повернулися з Криму в Україну, Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника, київського генерал-губернатора Ф. Войєкова і Катерину II. Мабуть, це й стало причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже, маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кри¬мом - васалом Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не заважало запорозькому війську на чолі з Калнишевським доблесно воювати на боці Росії.
Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала неза¬лежність Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзни¬ка. Петро Калнишевський, як справжній патріот України, не міг не розу¬міти, яка доля чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії.
Знищити український народ, як націю-було метою Катерини II. «Приєднані країни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до лісу»,-писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князю Вяземському.
«...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюван¬ням чужої території, з простим грабунком»,- так охарактеризував цю політику російського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в істо¬рію, то переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успіш¬но-на жаль) проводила, політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу після 1654 р.
Перші спроби зруйнувати Запорозьку Січ
Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз України з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олек¬сію листа, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями з підданими в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належними полями, лісами, уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїми підданими...». Цар дав йому таку грамоту, але селяни, довідавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з містечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 р. вони були розгромлені під Конотопом українськими козаками. Коли звістка про їх розгром дійшла до Москви, то цар з переляку велів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на фортифікаційні роботи, сам брав у них участь-і готувався до відїзду в Ярославль, остері¬гаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацькі війська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло використали особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й оволоділи ситуа¬цією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милість, маєтності,- за все ж розплачу¬вався наш народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмель¬ницького гетьман І. Брюховецький передав Україну у володіння росій¬ського монарха і погодився на присутність гарнізонів царських військ в українських містах під командуванням воєвод, а за це його нагоро¬дили дружиною, дочкою московського боярина Дарією-далекою ро¬дичкою царя.
За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому «чолобитну» з проханням надати відповідне звання, і стає «московським боярином». Він був одним з перших, але не останнім лакузою.Згодом, вже у XVIII ст., російська імператриця Анна Іоанівна вида¬ла вельми цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цей малоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим, великоруським народом ... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились; і українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, а заохочували їх спритним, чином і приводили в свойства з росіянами, ідоб вони своїлись і до шлюбів вступали з наши¬ми росіянами, а це тримати надто секретно». Наказ цей був адресований керівнику «Малоросії»- князю О. Шаховському 1734 р. Відразу після приєднання України до Московщини царизм наступив на суверенні права українського народу та на залишки його державності (Переяславські статті 1659 р., Москов¬ські статті 1665 р.» Андрусівське перемир'я 1667 р., Глухівські статті 1669 р., зводили на ніщо угоду в Переяславі 1654 р,.). У хід йшли всі методи-від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Про шлю¬би малоросів», за якими генерали виступали в ролі свашок.
Ставлення Петра Калнишевського до гайда¬мацького руху