Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
Останні 25 років життя гетьмана на засланні
Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не прими¬рився з царською сваволею і підступністю.
А в Україні тим часом окупанти ділили здобич - загарбані землі Коша Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів антикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колись знаходилася і сама Запорозька Січ, перейменова¬на на Покровську фортецю. Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель поділили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царської армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.
Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського двору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запорожці склали легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився і навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти чорная галко,
От Калниша вісті.
Та вже ж мені не летіти
Та й на Дон рибу їсти.
Та вже ж мені не носити
От Калниша вам вісті.А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня: «Перед нами маленькі, аршина два (один аршин-71 см) двері з крихітним віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці - півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву - ложе для в'язня... На другому боці - залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала до голови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?»
Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова до¬повідь від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до виправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і про¬сить ваше високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чо¬тирьох чоловік і навесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на його ім'я, хто і якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру.
Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відо¬мості про колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», на¬писано: «Петро Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшим повелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тільки листування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильною вартою солдатів, що знаходяться в монасти¬рі»,- ці слова постійно писав архімандрит у відомостях, які він регу¬лярно посилав до Синоду. За переказами, останнього кошового виво¬дили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преобра¬ження Господнє і Різдво, але в архівах не знайдено підтвердження на¬віть цьому.