Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальо¬вана не раніше 1770р.-тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зобра¬ження Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом - «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портре¬ти (а їх на цій «Покрові» шестеро зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олією.Цю картину вміщено у підручниках 8 класу з історіі України .Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і зай¬мав цю посаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військо¬вим писарем, січовим І. Глобою, зустрічався в Москві з царицею Ка¬териною II. Тоді ще І. Глоба 9 вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, яка дуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого за¬тверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандида¬тури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козаць¬кої громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всу¬переч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р.- більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслі¬дувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців. Та, з огля¬ду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирі¬шальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обран¬ням Петра Калнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно - аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало».
На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складно¬му становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали іноземним колоністам, що спричинили без¬перервні прикордонні суперечки і сутички. Непевність, тривожність сво¬го становища зрозуміла й військова маса, козацтво - це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Кал¬нишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він не тіль¬ки захищав кордони запорозької території, а й всіляко прагнув якнай¬швидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян з України на вольні землі.
Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну тери¬торію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і 1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселен¬ня цих просторів П. Калнишевський, створюючи «економічну базу ко¬зацької республіки». Не випадково ж саме тоді народилася приказка:
«Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошо¬вим Калниш, то лежав на столі цілий книш». Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села-так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він нама¬гався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфрон¬тації з царизмом.
Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослідників, що Калнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у січні 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав цариці в Петербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з військовим писарем І. Глобою і військовим осавулом П. Голо¬ватим вирішили: якщо найближчим часом прикордонні суперечки між Кошем і Росією не розв'яжуться на користь Січі, то вони виберуть у війську з двадцять чоловіків добрих і пошлють до турецького імпера¬тора з проханням прийняти їх під турецьку протекцію. У своїй праці «В'язні Соловецького монастиря» професор, доктор історичних наук Г. Г. Фруменков писав, що наскільки дозволяють су¬дити матеріали, уряд не дав ходу цьому документу. Він вважав його наклепницьким і не сумнівався у відданості кошового. «Ми ніколи най¬меншого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас вір¬ність»,-писала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому доносу Савицького не було дано ходу. Кошового ніколи не звинувачу¬вали у державній зраді. Він так і помер, не знаючи про донос Савиць¬кого; цей папір здали до архіву як несправедливий, вклавши до течки, куди підшили розпорядження 1801 р. про «надання Калнишевському свободи». Далі спробуємо довести хибність цієї версії.Поки що ж питання стає так: а чи справді донос Савицького не мав підстав? У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «зви¬нувачень», прямо вказано: «Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана...». Отже, як бачимо, підозра таки була; вона згодом, через кілька років, переросла в пряме звинувачення.