Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином - безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове за¬селення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею.

1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобе¬режної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву гонець О. Циплаков у червні 1628 р.

23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним... дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х сло¬бід - Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пусто-війтівці - 100, а у Війтівці - 50, а в Охмиловій - 10, а всього 200 дво¬рів» (Волкова - сучасне село Вовкавці, Охмилова - село Хмелів). Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Вар¬шава. Лише після польсько-московської війни 1632-1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кор¬дону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» - Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф.І.Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смі¬лому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Івано¬вич-на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ?

Про це розповідає ле¬генда, записана вже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив неве¬личкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

- А куди ж ви йдете? - той до них.

- На Січ, хлопче!

- Так візьміть же й мене з собою!

- Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,- дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.- Ти, видать, хло¬пець бідовий, будеш мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося - він відразу вихопився на коня.

- А батько ж що скаже?-спитав сотник.

- А нема в мене батька,- похнюпився Петрусь.- Загинув.

- Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де «Луг - батько, а Січ - мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха...

1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суд¬дею Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політич¬ного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Кални¬шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,- таким титулом підписував він доку¬менти, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозь¬кому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Кал¬нишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії-орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».