Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави

Свій задум Катерина II реалізувала, повторивши вдалий політичний маневр Петра І. На місці гетьманської системи влади вона створи¬ла другу Малоросійську колегію з департаментами і паралельно призначила в Україну генерал-губернатора, який мав виконувати й функції президента колегії. Тут Катерина пішла далі від Петра І, який не зумів захистити президента першої колегії від протистояння генеральноЇ старшини на чолі з Полуботком на підставі протидії Вельямінову як узурпатору влади в Україні. [13, С. 86]

Таким чином, імператриця позбавила Україну державної автономіі, зберігти тимчасово на місцях старі форми політичного самоуправ¬ління. Малоросійська ж колегія якраз і стала засобом заспокоєння старшини, створивши видимість широкої участі останньої в управлін¬ні, звівши насправді її до мінімуму, а також дала можливість здійснювати на Лівобережжі постійний контроль над потенційними політич¬ними опонентами царату.

На наш погляд, занепокоєння Катерини II та особливо проявлена її урядом військова активність були безпідставними. На жаль, ідеї старшини про відродження державної автономії України вже не могли реалізуватися у більш-менш дійових формах. Почавши з традиційної форми чолобитної, якої дотримано в «Прошений», найвищі чини козаць¬кого стану найбільше, що собі дозволили, — урочисто звернутися особисто до імператриці у «Комиссии нового Уложения» 1767 р. з публіч¬ною заявою про порушення Катериною II тих основ, на яких «малоросийский народ, свергнувшн с себя иго польской республики, добровольно присоединился к Московскому государству». [13, С. 87]

Причину повної відсутності активних форм захисту старшиною національної державності слід шукати в закономірностях соціально–економічного розвитку України, які призвели до відриву старшини від народу. Прагнення останньої до збагачення призвело народні маси до злигоднів. Якби старшина навіть і відважилася на відкриту боротьбу за національні права, то вона не змогла б уже спертися на народ.Про схильність більшості козацьких старшин до угоди з царизмом свідчить той факт, що у ході обговорення змісту «Прошения» з нього було вилучено три дуже важливих з точки зору розширення державної автономії пункти “О вольном нзбрании гетмана», «О судах и о трибу¬нале» й «О генеральной раде». Всі вони йшли зразу ж за другим пунк¬том про зрівняння старшини в чинах та правах з російським дворянст¬вом. Конкретні прохання козацької верхівки не випадково починаються саме з цього пункту. У ньому, на нашу думку, поєднуються як держав¬но-автономістські устремління, так і приватновласницькі інтереси. По¬ки козацька старшина жила добре, але в будь-який час верховна влада могла позбавити її привілегованого становища, створюваного протягом цілого століття, точно так, як вона вже позбавила Україну ряду прав та привілеїв.

Старшина складалася з двох груп. Одна не схильна була відділяти свого благополуччя від державності. Автономістськи настроєні пред¬ставники старшини пов'язували дворянство з отриманням чину, а отже, їм потрібна була своя держава, яка й забезпечила б їх державними по¬садами. Перспектива поширення в Україні російського імперського апа¬рату з іноетнічними чиновниками, зрозуміло, їх не влаштовувала.

Представники іншої групи були схильні ігнорувати ліквідацію автономії України за умови, що Їх приватні інтереси залишаться недо¬торканими. У цьому разі вони були згодні обміняти автономію на дворянство.

Отже, за умов остаточного оформлення абсолютизму в Росії, готов¬ності значної частини старшини обміняти автономію на дворянство і не¬здатності решти її реалізувати свою програму через дедалі зростаючу відірваність від українського народу державно–автономістський рух останньої був приречений. Аналіз змісту документа та включення його у комплекс відомих історичних джерел даного періо¬ду дасть можливість глибше обгрунтувати зроблений висновок і ширше використовувати джерело при розгляді проблеми Української козацької держави на останньому етапі її існування.

Зазначимо, що документ має заголовок «Прощение малорусского дворянства и старшин с гетманом о восстановлении прав Малороссии, поданное Елизавете 1754 г.» [13, С. 88]

1754 рік був роком «полного здравія» Єлизавети Петрів¬ни та Кирила Розум овського, а історія взаємин між булавою і короною не знає прецеденту, щоб за життя царя й гетьмана останній дозволяв собі перегляд «договірних статей».

Висновки

В березні 1654 р з ініціативи гетьмана і старшини україно-московська угода була оформлена законодавче, з української сторони ~ Березневими статтями Б.Хмельницького, з російської — ратифікаційною жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича.